— Як ти по-по-трапив до кімнати? — затинаючись, спитав пан Пляшкер.
— Вікно було відчинене, от я й уліз, — пояснив Суботик. — Рюкзак я приніс додому. Він у шафі.
— Тебе бачив хто-небудь? — злякано запитав пан Пляшкер.
— Ніхто, — запевнив його Суботик. А трохи помовчавши, додав винувато: — Я тут зробив шкоду, тату.
— Боже мій! Що ти ще накоїв?
— Я ненароком з’їв ручку від вікна! Вона так смачно пахнула!
— Ет! Хай їй грець, тій ручці! Більш як півкопи лиха не буде! — сказав пан Пляшкер і, відсунувши Суботика вбік, ліг у постіль.
— Ручка була мідна, — бурмотів Суботик. — Смачна була ручка!
Пан Пляшкер вимкнув світло, і обидва вони швидко заснули.
У понеділок уранці Суботика і пана Пляшкера розбудив будильник. Суботик умить прокинувся. Він підвівся на ліжку й вигукнув:
— Ми підемо так рано до універмагу?
— Який там універмаг, мені треба на роботу! — відповів пан Пляшкер, устаючи.
— Але ж ви обіцяли, що сьогодні купите мені одяг! — запротестував Суботик.
— Куплю, але ж не вранці, а після роботи.
— А вам подобається ходити на роботу? — запитав Суботик. — Чи не хотіли б ви лишитися сьогодні вдома?
— Ще б пак! Кожен цього хотів би, та ще й у понеділок! — засміявся пан Пляшкер.
— Я не питаю, чи хоче цього кожен. Мене цікавить, чи хочете цього ви, — не відступався Суботик.
— Звісно, я хотів би лишитися вдома, — сказав пан Пляшкер. — Але що з того! Сьогодні залишишся вдома ти. Я не можу взяти тебе із собою на роботу. Будь обережний: якщо пані Моркван дізнається, що ти тут, вона вижене нас обох!
— Я сидітиму тихо-тихісінько, тату, — пообіцяв Суботик і заховався в шафі.
— Тоді я прошу тебе ось про що: не поїж мого одягу, поки мене не буде вдома, — суворо сказав пан Пляшкер.
Він швидко зібрався, вийшов із дому і поїхав трамваєм на роботу.
Контора була зачинена. Пан Пляшкер перейшов двір і попрямував до будинку, де жив його шеф пан Обердубер. Пан Пляшкер постукав у двері раз, удруге, але відповіді не було. Тоді він штовхнув двері й зайшов без запрошення.