О Харків — курна столиця-полустанок.* Особливо так у серпні о 4-ій дня на вулиці Лібкнехта.* Це ж і видовисько...
Якщо настав би апокаліптичний кінець світу й засурмила б сурма легендарного архангела, то мерці, вставши з трун, пішли б, певно, отаким самісіньким походом, як отой на вулиці Лібкнехта о 4-ій дня в серпні чи в липні — все одно коли, аби спека й засуха, і цей химерний потік людей що допіру видерлись із етнічних канцелярій.
Це ж і видовисько! Особливо коли приїдеш ізвідта, де простір і море, пляжно-брондзові тіла й здорова смага на обличчях. Ну просто б плюнув і на цей потік гемороїдальних облич, і на курну столицю і, головне, на те, що полустанок усе тоте... Коли ж далі рушимо?
— Джим! А!
Ця зустріч ураз увірвала хід моїх журних думок. Не подумайте тільки, що Джим, то — негр, або щось інше з екзотики. Нічого подібного. Джим — український собі «хлопець» (хлопець у лапках бо йому вже за тридцять). «Екзотичний» він тільки з одного боку. З якого саме, про це — далі. А поки що наш діялог:
— Ти тут?
Це були мої слова. Але, щоб зрозуміти їх, треба було почути той наголос, ту експресію у вимові, що стисло мали сказати: «Ти, Джим, — жива людина, шалапут, пройдисвіт, і ти тут, у курній столиці в той час, коли мухи, певно, пляжаться, не те, що Джим — король пляжу й улюбленець пляжних паній!»
Джим відповів тьмяно й банально:
— Як бачиш...
Я пильно придивився до нього.
— Що тобі сталося?
— Нічого особливого...
Тон відповіди був такий, що враз підтвердив мою догадку. Лише щоб перевірити її, я коротко запитав:
— Знов оженився?
Джим хитнув головою. Так, мовляв.
Я зовсім не збираюся узагальнювати відомого народнього афоризму про те, що той хто оженився, обов'язково скорчився, зморщився ще й зажурився. Але ж Джим, це, бачте, окрема історія. Тут ходило про руїну цілої «філософії». І я пропонував йому:
— Пиво питимеш?
Джим заклопотано зиркнув на свій годинник, щось розміркував і після нього не зовсім твердо відповів:
— Так. Трошки... Якщо не довго.
Ми попростували до «Нової Баварії»* і за пару хвилин уже смоктали свіже золотаве питво, а Джим, спочатку мляво, а що далі, то жвавіше, оповідав:
— Пам'ятаєш, як я торік утік із дому?..
Я мимоволі посміхнувся. Щеб пак не пам'ятати!