Одразу ж після з'їзду з траси бетонку перегороджувала досить велика й відносно свіжа купа сміття.
— Сміттяр з міста до смітника не доїхав, — знизав плечима Дізфайндер у відповідь на запитальний погляд Сапера. — Все як і раніше. Де їдять, там і сруть.
І сплюнув.
Метрів через сто далі професійний погляд Ганса зауважив у густій траві виступ — й за хвилину солдати удачі обережно підняли кришку криївки: у металевому ящику лежало дбайливо загорнуте в покривало м'ясо, кілограмів з двадцять.
— А це кухар із солдатського раціону краде, — пояснив Дізфайндер. — Шкода, що ми поспішили — ввечері тут би гроші лежали, або горілка.
— Послухай, а... — почав Калібр, але Піт застережно підняв руку. За секунду він щось коротко прошипів, а ще за мить всі найманці вже лажали в кущах пообіч криївки.
У лісі шелеснуло.
З боку найгустішого чагарника гілки розсунулись, чиїсь очі обвели галявину підозрілим поглядом й зникли, потім гілки зашелестіли знову, й до сховку підійшов невисокий кремезний хлопчина в подертій, запраній гімнастерці — й чомусь без погонів. За плечима гостя теліпався такий самий мішок з простирадла і з такими ж червоно-кривавими плямами.
— Ого, — захоплено прошепотів Дізфайндер. — Масштаби ростуть. Раніше тут кілограмів по десять крали.
— Що воно за дезертир? — телефон у вусі майже не спотворював голосу, але чомусь додавав будь-якій фразі інтиму.
— Мабуть, кухар і є, — так само стиха прокоментував Юр. — Можемо зараз взяти й допитати.
— О'кей, — згодився Піт. — Калібре, страхуй. Дізфайндере, пішли!
На появу двох озброєних чоловіків кухар зреагував на диво спокійно, хоча мішок від несподіванки все-таки впустив. Сапер, про всяк випадок, дав йому пістолетом по голові, відтяг трохи вбік з відкритого місця й кількома штурханами під ребра привів до тями.
— Прізвище, ім'я, номер військового квитка, — монотонно прогув Дізфайндер.
— М-м-м-м... — застогнав "дезертир" й пробурчав ще щось нерозбірливе.
— Що? — перепитав Юр.
— М-м-м-мудаки! — раптом прорвало бранця. — Ну сказали б, що ціна змінилась, а для чого одразу по голові! Я ж можу й зовсім перестати працювати!
Кухар нахабнів на очах, і Піт, довго не роздумуючи, врізав йому ще — на цей раз по ключиці.
— Ой! — вереснув полонений так, наче його підрізали. — То ви...
— Я запитую ім'я, прізвище та номер квитка! — так само монотонно наполіг Дізфайндер.
— М-міхаіл... В-валєрін...номер... забув...
Аж тепер Піт побачив в очах ворога те, чого домагався з самого початку — страх. Страх не перед місцевими злодюгами, що могли набити морду за крадіжку в "своїх" або за "неякісний товар", а забобонний, тваринний жах перед абсолютно незрозумілою жорстокістю, той переляк, після якого людина викладає все, що знає, про що здогадується й про що не має ані найменшого уявлення — аби лишень швидше задовольнити незрозумілих напасників, аби лишень швидше усе скінчилось...