— Ну й чим закінчилось? — Ганс, здавалось, першим почав звикати до таких подробиць.
— А нічим — я ж пульти попереключав.
— Та я не про те. Хлопцеві що потім було?
— Ми його в туалет закинули до ранку, й хлорки в унітаз сипонули. Щоб протверезів.
— І все?
— А що ти йому зробиш? З армії виженеш?
Всі засміялись. Моше покрутив головою — Дізфайндер вже знав, що цей жест означає "нам би таку армію..." або щось у такому ж дусі.
— А ще було колись... Прийшов до нас молодий. Дурний, як пень. Хотіли з нього радиста зробити — але плюнули, й став він кочегаром та прибиральником. Тож якось переключили керування пультами на резерв, завели його під якимось приводом до залу — коли раптом... Дзвінок! Сирена! Сержант за пультом вмикає динамік, а звідти — матюки хвилин на десять. "Це, каже, полковник Іванов! Ви моноліт вчорашній зареєстрували?". А той хлопчина вже слово "моноліт" чув, але що означає — не знав. А сержант за пультом аж труситься — "ні, каже... Ще не заре..." " Якого біса!". "Не всти..." "Під трибунал всім розрахунком! У дисбат! На три роки! Згною!", й таке інше. Й виключається.
Сержант — аж блідий, головою на руки впав й мало не плаче. "Ось, — каже. — Приїхали. Пропав ні за цапову душу. Нема моноліту. Й дістати десь не можна — бо ж на бойовому посту. Пропав".
Цей хлопчина молодий, аж плечі випростав.
— Я, — каже, — товаришу сержант, схожу. Ви тільки скажіть, куди.
Сержант на нього дивиться — з надією:
— Та ти ж, мабуть, його й не донесеш...
Той мало не підстрибує :
— Я донесу! Я такий! Ви не дивіться, що я худий, — я жилистий! Донесу! Ви тільки...
— Ну добре, — це вже я кажу. — Біжи в штаб, підійди до Міхалича — це в нас кухар був — в нього, я знаю, трохи є. Але біжи через ліс, а перед самим штабом є відрита ділянка — ти її краще проповзи, щоб ніхто не помітив. Міхаличу віддаси наш — він у нас все одно старий, а йому все одно, і в нього візьмеш свіжий. Тільки слідкуй, щоб запечатаний був, й щоб пломба не зрушена, бо я Міхалича знаю...
Сержант на пульті морду зробив — як камінь, щоб не заіржати. Вклали ми тому хлопцеві в мішок вогнегасника, запечатали, руку потисли — й "з Богом!". Побіг...
Через півгодини прилітає — ящик аж на плечі, сам весь подертий, задиханий. Каже :
— Перед самим штабом мало на командира не нарвався — довелось кущами обповзати.
— Молодець, — кажу. — Але до біса, витягай швидше моноліт!
Бідолашний хлопчина витягає з великого мішка ще один — запечатаний, я беру — Боже ж мій! Що туди Міхалич запхав! — несемо в пультову, розкриваємо — а там здоровенне таке ковадло, кілограмів на шістдесят. Як його хлопець пер кущами — не уявляю!
Гонщик зареготав так, що мало не скинув джипа в кювет.