Якогось вечора до нашої оселі завітала агрономка Катерина й одверто заявила, якщо мої нянько не припинять бурхливої діяльності по конфіскації колгозного добра, можуть опинитися в місцях, де цімборуватимуть з білими ведмедями. І, мовляв, це не погроза, а добродушна порада, за яку може постраждати і сама агрономка. За словами Катерини, не її стільки пече те, що поцупить нянько, як наших всевидющих і по-християнськи високоморальних сусідів.
Нянько, опустивши голову, кивав у знак згоди і щось муркотів про себе. На діда Соломона прихід колхозної начальниці навіяв панічний страх. Од несподіванки він отримав величезний стрес, і від того на нього напали страшні позіхи, а далі — невимовна дрімота. І за якусь хвилину Соломон уже спав біля печі сном праведника, безбожно хроплячи і посвистуючи в ніздрі. Не на жарт перелякалась і Фіскарошка — безпорадно плескала у долоні і йойкала до Катерини:
— Дитинко моя кедвешна, хіба то він, — кивнула на безпорадного нянька. — То біднота наша його жене, живемо в тісноті, жона постоянно його хворіє.
— Я ніколи й не бачила вашої невістки, — похопилась Катерина. — Щось дуже погане з нею?
— Вони, паніко, хвора… у неї голова… на голову наша Анночка хвора, — почала плутано баба.
— А що з нею насправді?
— Кажу, штось із головою. Вона постоянно малює… постоянно у книгах… Та най би малювала… ну хати… у хатах… копійку би заробила… А то її малювання — одне горе, — махнула баба безнадійно рукою.
При цих словах скрипнули двері і на порозі стали мамка.
— Дай вам Боже доброго вечора, — мовили привітно.
— Вам теж вечір добрий, — відповіла Катерина.
— Я сиджу в комірчині і раптом чую ваш голос, — пильно почали дивитись мама на гостю. І аж стрепенулися. — Ваш голос я би упізнала серед тисячі. Та й ви зовсім не змінилися.
Катерина здивовано оглянулась по кімнаті й розгублено сказала:
— Вибачте, ви, мабуть, помилились. Ми з вами ніколи не зустрічались. Бачу вас уперше.
Тут мамка спохватились, плеснули себе по чолу і, виправдовуючись, мовили:
— Так, справді, я могла обізнатись. Мене звати Анна, — простягнула долоню.
— А мене Катерина, — подала руку агрономка.
— Ти позирайся, навіть ім’я те ж саме, — тихо сказали мамка про себе і додали. — А я, Катерино, і далі малюю.
Баба співчутливо глянула на батька, далі на мене і перехрестилася.
— Мені розповідали тільки-но, — встала із стільця агрономша, — і дуже стало цікаво. Була би вдячна, коли б побачила картини — якщо ваша ласка.
— Коли так волієте, можете зайти і подивитись. Я не люблю показувати, але вам… — тут мамка затнулися, наче хотіли сказати щось важливе, а далі махнули рукою. — Ну… так… якшто маєте малінько часу, зайдіть, — розчинила двері й провела гостю до своєї кімнатки-комірчини, що тулилась у задній половині хати.
Катерина переступила поріг мамчиної господи і аж зажмурилась од світла. Замість підсліпуватої гасової лампи, що блимала у нашій загальній кімнаті, тут у кожному кутку тихо, спокійно, але яскраво горіли товстезні кольорові свічки — такі ставлять у церквах. І що дивно, кожна свічка горіла своїм барвистим полум’ям — голубим, оранжевим, зеленим, жовто-білим. І від цього в кімнатці дихала жива веселка — вона пульсувала, рухалась по хаті колом, то піднімалась вверх або опускалась вниз, відкриваючи приголомшливо мамчині картини. Катерина, поволі роззирнувшись, тихо зойкнула. Це були незвичні полотна. На них у немислимо насичених і гармонійно поєднаних кольорах поставали дивовижні світи, епохи і загадкові люди з пророчим світлом в очах.
— Це неймовірно! Як вам вдається? Звідки ви все це берете? — ледве спромоглась видати із себе ошелешена Катерина.