— А што, сесе тоже Слово? — запитав я, показавши на вмираючого птаха.
— Так, сесе, Митьку, теж Слово, — підтвердили мамка. — І ймення йому «Правда»!
— А пахне воно…
— Так, як коли зацвіте дика акація, — підхопив я.
— Слово «Правда», як видиш, має дуже смутні очі, а запах… Так, запах акації — він чистий і благородний. Але є люди, котрі, вимовивши слово «Правда», відчувають у грудях страшну порожнечу, а подеколи навіть непереборне бажання відректися від свого імені й поміняти обличчя. Їм, коли спливає новий місяць, необхідно знайти криницю. І щоб вона обов’язково витікала з-під явора. І ось людина, якщо хоче позбутися порожнечі у грудях і бажання відректися від імені й обличчя, мусить щовечора приходити до криниці й молитися за всепрощення. А коли наступить повний місяць, взяти жменю маку і щоночі лічити зерна при місячному сяйві, доки три маковинки не проростуть. Із них і народжуються паростки спокути.
Я обернувся до вікна і прикипів до картини, що стояла біля образу Божої матері. Вона сяяла тихою білизною і, здавалося, намальована пречисто-молодим снігом. У глибині білого безгоміння ледь-ледь виднілася постать старенької жінки. Вона, наче сліпа, розгортала руками густо-молочний туман і прямувала в тільки їй відомі глибини світів, сховані за білими завісами.
— А це хто? — торкнувся полотна.
І тут уже з острахом відчув, як моя рука провалюється у якийсь магічний позакартинний простір. Відчув, як і мене всього починає нестримно поглинати біле безгоміння. І зі страхом відсахнувся від картини.
— Це слово «Надія», — мовили спокійно мамка. — Воно дуже ніжне, бо народилося із першої людської сльози.
— А пахне воно… якось дивно… наче персиками… чи ні — ожиною, — почав вгадувати я запахи, які розпливалися від білої картини.
— Надія — одне із рідкісних слів, яке не має постійного запаху, — підкреслили мамка. — Це все залежить від того, наскільки чиста і достигла душа людини. Ти, приміром, живеш між персиковим і ожиновим часами. Твоя душа ще тільки цвіте. Але прийде пора, і слово «Надія» набуде для тебе інших образів і запахів.
Під час розмови я спостеріг, що мамка майже не дивляться на мене. Складалося враження, що вони ведуть мову зі мною, але в майбутньому часі. Мамка ніби засівали в мою свідомість і пам’ять зерна, смисл і одкровення яких мали зійти і прорости в далекому майбутньому.
— Мамко, а як ви малюєте слова? — поцікавився я. — Ви хіба їх бачите? Хіба можна людські слова видіти?
— Аякже, — усміхнулися мамка, погладивши мене по голові. — Ти ж сам учуєш, що слова мають запахи, свої кольори-барви… навіть музику. Кожне слово має свою мелодію. А раз так, то слова можна і побачити.
— Коли людина говорить?
— Так, коли людина говорить, довкола неї літають її слова.
— І в усіх слова одинакові на подобу? — цікавився далі.
— Усе залежить від того, хто їх вимовляє.
— А коли говорю я? — розкрив широко рота.
— Коли говориш ти, довкола тебе зграйками тріпотять різнокольорові метелики, — засміялися мамка. — А пахнуть вони яблуками-джонотанками.
— І так буде завжди?
— Ні… Все буде залежати від того, в якому часі ти житимеш. Он наші люди… їхні слова… бесіда… до колгозів були зовсім іншими, як тепер.