— І де нам її знайти?
— Цією вулицею прямо, а біля клумби завернете праворуч, — пояснила Олеся. — Не бійтеся, не проминете. Я її повідомлю, вона на вас чекатиме.
Ще раз подякувавши, вони вийшли з кафе і сіли в машину. Яків завів двигуна, з’їхав з узбіччя, і «Жигулі» неквапно покотилися шляхом.
— Цікаво, — промовив раптом Максим. — Вона сказала, що повідомить про нас… а телефону я там не бачив. Ви бачили?
Симон замислився. А й справді, телефону не було. Спостережливий хлопчина.
— Ні, — відказав Яків. — Можливо, він десь у підсобному приміщенні… Хоча яка різниця? У таких селищах це не єдиний засіб зв’язку, синку.
Він мав рацію.
Власниця гостроверхого двоповерхового будинку Ярина виявилася опасистою жінкою років лід шістдесят із приязним рум’янощоким обличчям. Вона відчинила двері, перш ніж Даромир устиг постукати, і зміряла його уважним поглядом із голови до ніг.
— Мабуть, ви до мене, — сказала вона без тіні здивування.
— Так, мабуть, до вас. Але звідки…
— Мені повідомили, що бачили машину в центрі. А зазвичай усі, хто до нас приїздить, врешті-решт шукають, де оселитися, і потрапляють до мене. От і вас направили.
— Але хто вам повідомив? — Даромир озирнувся навкруги. — Досі я жодної душі не бачив, окрім якогось дивака і телефоністки на пошті.
— Звісно, людей у нас не так багато, як у великому місті, але вони є, — відказала вона. — Та годі вже про це. Ви, напевне, стомилися з дороги, і вам потрібна кімната?
— Саме так.
— Кімнату я вам приготую. У мене якраз ніхто не живе, тож візьму вас залюбки. Проходьте, чи що… як вас звати?
— Даромир, — ну, хоч ім’я вони ще не встигли розвідати. — Даромир Люб’яцький.
— А я — Ярина, хоча ви вже в курсі.
— Дуже приємно, — кивнув він. — Тоді я лише заберу з машини речі…
— Забирайте. Я підготую вашу кімнату.
Ярина зникла в будинку. Даромир спустився до автомобіля і витяг із салону кейс. Схоже, тут справді повно очей; це в місті можна всюди вештатися, й ніхто не зверне на тебе уваги. У такій глушині все навпаки: кожен крок відстежується, а потім у вигляді пліток шириться поміж мешканців. Без сумніву, його прибуття сюди вже в усіх на вустах, і в найближчі дні буде головною темою для балачок. Ну й нехай, місцеві пересуди все одно залишаться у межах селища.
Зсередини, так само як і ззовні, будинок Ярини не був схожий на звичайні совдепівські будівлі — вочевидь, у хазяйки або її чоловіка раніше водилися чималенькі гроші, які дозволили звести оселю на власний смак. Передпокій вивів Даромира у простору світлицю зі шпалерами кольору кави з молоком; там він побачив справжній цегляний камін, що був абсолютно нетиповою річчю для українського селища. На стінах у позолочених рамах висіли репродукції пейзажів Шишкіна, у центрі завмерло крісло-гойдалка. У повітрі відчувався запах старовини, меленої кави й нафталіну. Під важкими дерев’яними сходами, що бігли на другий поверх, він помітив двері — мабуть, до хазяйчиної кімнати.
— Піднімайтеся сюди, Даромире! — пролунав згори голос Ярини — саме тоді, коли він відкрив рота, щоб гукнути її. «Мабуть, вона почула, як гупнули вхідні двері», — пояснив він це сам собі. Проте мав визнати, що за останню годину з ним трапилося забагато дивних речей. Пригода на шосе, той божевільний біля клумби, кабінка без телефону… «Дурниці», — заперечила та частина його єства, що понад усе хотіла зараз тільки впасти на ліжко й заснути. «По-перше — на шосе нічого не було, лише короткочасне видіння, породжене втомленим мозком. По-друге, божевільний узагалі не має хвилювати — на вулицях великого міста їх значно більше. А телефон… а що телефон? Напевне, він зламався, і його ремонтують. Містечко маленьке, навряд чи звідси дзвонять регулярно, тому і з ремонтом не поспішають. Елементарно, Ватсоне, раз-два-три — і все на своїх місцях». Справді… до чого легко. Час уже відкинути цю остогидлу підозрілість, інакше можна взагалі з’їхати з глузду.