— Дозвольте попросити у вас автограф, — урочисто мовила вона, і близнята зайшлися в реготі. Симон глянув на кожного із присутніх, а потім з уклоном прийняв із її рук книжку й олівець, що викликало ще один вибух сміху. Чорнява озирнулася до дівчат і дала кожній понюхати кулака.
— Як вас звати? — запитав він.
— Олеся.
Симон розгорнув книжку і написав на титулі: «Олесі у день знайомства в „Діброві“. С. С.». Потім глянув на власне фото на останній сторінці. Там він був ще молодий і майже не зіпсований. Так ось звідки знають його обличчя.
Він повернув книжку власниці, і та взяла її, неначе безцінну реліквію. Сміх, та й годі.
— А тепер відкриєте таємницю, звідки у вас мій роман? — поцікавився Симон.
— У нас є книжковий магазин, — відповіла Олеся здивовано. — Нам завозили всі ваші книги. Не думаєте ж ви, що ми тут як оті дикуни?
— Ні, звісно ж, ні.
Чорнява озирнулася до дівчат-близнючок.
— Чого роти пороззявляли? Ану до роботи!
Обидві засміялися востаннє і зникли за дверима. Олеся знову повернулася до нього, збираючись продовжити розмову.
— То що ж вас привело у наші краї?
— Почнемо з того, що ми хотіли пообідати, — усміхнувся Симон.
Жінка відразу підхопилася, звернувши нарешті увагу і на Якова з хлопчиком, які увесь час стояли поруч.
— О, так, вибачте! Що будете замовляти?
Симон подивився на Якова.
— У меню у вас указано м’ясний суп… — почав той. Олеся захитала головою.
— Ні, таких гостей я годувати супом не збираюся. Ви краще сідайте, а я зараз сама все зроблю.
Перш ніж ті встигли щось сказати, вона вибігла на кухню. Яків знизав плечима.
— Ну що ж, послухаймося хазяйки.
Усі троє сіли за найближчий столик. Симон знову скорботно поглянув у куток із пляшками, а коли повернув голову, помітив, що обидва його супутники дивляться на нього якось дивно. Він кумедно зімітував їхні обличчя.
— Що сталося?