Давній здоровий глузд, який має на озброєнні пані А., все ж спонукає її жити в цей останній період порівняно доброго самопочуття так, наче йому не буде кінця. На щастя, якраз на ці два чи два з гачечком місяці покращання припадає підготовка до дебюту Емануеле на театральній сцені. У шкільній виставі за мотивами «Чарівника з країни Оз» нашого сина обрали на дещо грубувату роль Страшила. Ця роль — одна з головних, і Нора пишається цим більше за нього, бо сам він волів би бути левом із рудою королівською гривою.
Виготовлення сценічного костюма ми довіряємо пані А. Достоту дивовижного хисту і вправності їй ще не бракує, а коли треба просилити крізь вушко голки наслинену нитку, рука у неї тверда і несхибна, без жодних ознак тремтіння. Тож півдня роботи дає солідний результат: на штанини рваного комбінезона густо понашивано латки, одну з моїх сорочок перероблено на куртку й усе, зокрема й пару чобітків, які нам довелося-таки купити, оздоблено обривками жовтої шерсті, що мають правити за солому. Переодягнувшись, Емануеле вистрибує довкола пані А., взявши руки в боки, наче збитошне бісеня, і кілька хвилин вони просто не помічають навкруги нікого й нічого. То буде останній приватний виступ нашого сина для улюбленої няні, яка просто в захваті. Я відчуваю спокусу сягнути рукою по будь-який апарат, здатний фотографувати, проте знаю, що рівновага у ці хвилини насправді дуже хистка, і не хочу її порушувати.
Сама вистава відбувається в атмосфері зовсім інакшій, ніж ця домашня прелюдія. Несподівана поява всіх членів Нориної родини створює своєрідну емоційну закупорку вже під час довгого очікування виходу на сцену. Бабця й дідусі вирядилися, ніби на бозна-яке врочисте прийняття: Норина мати — у яскраву вечірню сукню, а її колишній і теперішній чоловіки — в піджаки з «ялинковим» візерунком, кумедно подібні між собою. Тепер вони, схоже, страшенно невдоволені, бо опинилися у скромному вестибюлі початкової школи серед десятків мам і татів у джинсах та сорочках на короткий рукав. Вони чекають, що ми з Норою зараз усе влаштуємо, знайдемо крісла, які пасували б до їхнього вбрання, принесемо чогось випити або хоча б вигадаємо для них якусь розвагу.
Потім виявляється, що спортивна зала, де має відбуватися вистава, надто тісна, щоб там умістилась уся та безладна юрба родичів. Антоніо збирався вразити всіх своїм фотографічним обладнанням, вкупі зі штативом і білим світловідбивачем, і тепер, не добираючи слів, лається з якимсь чоловіком, бо той, мовляв, псує йому кадр; опонент у боргу не залишається і висловлює не надто ввічливу пропозицію щодо того, куди варто засунути і штатив, і світловідбивач. Через низький зріст пані А. бачить перед собою лише суцільну стіну зі спин і курток. Вона теж кидає на нас розчаровані погляди, проте ми й самі ледь бачимо сцену, розташовану на рівні підлоги, і зарадити нічим не можемо. Від спеки й задухи та довгого чекання на ногах їй паморочиться голова. Якась жінка підтримує її, а потім починає обмахувати аркушем паперу. Ще до кінця вистави, ба навіть до того, як на сцену виходить її названий онук, пані А. проштовхується через натовп до виходу і йде геть.
Знов опинившись біля нас, Емануеле відразу запитує:
— А де Бабетта?
— Їй стало недобре, але вона все бачила і сказала, що ти справжній молодець.
Син раптом горбиться, а на його обличчя набігає такий пригнічений вираз, що я мимоволі запитую себе: це він ще й далі за інерцією грає чи у нього справді щойно стиснулося серце?
Надмірні похвали з уст аж надто численних дідусів і бабці його не тішать. На смугастому лінолеумі тієї спортзали Емануеле виступав насамперед для пані А. і для нас із Норою, але його втіха не пропорційна двом третім від тієї, на яку він сподівався, бо відсутність Бабетти важить більше за нашу присутність.
Ми квапливо прощаємося і йдемо додому, лише нас троє: двоє батьків і маленький зажурений страшило, який не відпускає наших рук аж до самих дверей — так, наче хоче сказати, що збагнув: люди часом відходять, просто назавжди йдуть геть і все, тут уже нічого не вдієш, але не ми, нас він нікуди не пустить, принаймні доки триматиме отак за руки.
Кожна дитина — це ще й винятково точний сейсмограф. Емануеле зрозумів усе ще до нас; він відчув наближення поштовхів і саме тому так тримався за наші руки того вечора, коли грав у шкільній виставі. Зрештою, після того, як від нас пішла пані А., відбувся підземний обвал, безшумний зсув ґрунтових мас і водоносних шарів; влітку з’ясувалося, що епіцентром цього струсу було Норине лоно.
Якось уранці, вже одягнувшись перед виходом із дому, моя дружина оголосила, що у неї двотижнева затримка. Як на мене, це новина не з тих, які варто повідомляти у такий спосіб: навстоячки і поспіхом, з ключами від авто в руці і з позірною безпристрасністю у голосі.
— Ти зробила тест? — запитав я передусім для того, щоб виграти час і відреагувати на цю звістку не самим лише сум’яттям.
— Ні. Я подумала, спершу варто вирішити, що будемо робити.
— Що будемо робити?
Нора сіла за стіл, за яким сидів я, облишивши сьорбати свою каву. Не присунулася до мене і не розчулилася, виголошуючи те, що прозвучало далі, наче завчений напам’ять параграф з підручника:
— Краще поговорити про це зараз. Я відчуваю, що неготова, що не маю досить енергії. Ледь даю раду з роботою і з доглядом за Емануеле. Допомогти нам нікому, а ти постійно в університеті. Думаю, нам таки забракне грошей, та й, правду кажучи... — тільки тут вона завагалася, наче та остання фраза злетіла з язика випадково, непередбачено.
— Правду кажучи?
— Правду кажучи, між нами двома теж не все аж так гладко.
Я відсунув убік термосерветку з рештками сніданку. Часу обміркувати своє ставлення до новини я не мав, але не про те мова; насправді річ тут була у тому, як легко мене позбавили будь-якої реальної можливості вплинути на рішення, як завзято Нора наполягала, що нас усе-таки двоє і кожен живе своїм окремим життям. Я спробував зберегти бодай зовнішній спокій:
— Норо, можна вирішувати, мати чи не мати першу дитину — але не другу. Ми молоді, нам нічого не бракує. Чим можна було б виправдати такий вчинок?
Вона на мить замислилася, а тоді відповіла: