Лікарка зітхнула, бо це запитання трохи її роздратувало: у випадку ракової пухлини завжди хтось рано чи пізно починає розпитувати про час, викривляючи таким чином увесь сенс лікування, і цього разу то була Нора.
— Півроку... може.
Забігаючи наперед, варто сказати, що цей присуд був надто суворий, бо лікарка не врахувала виняткового гарту пацієнтки й недооцінила її сили майже на п’ятдесят відсотків.
На п’ятнадцятий день затворництва пані А. прокидається від такого гострого болю в руці, що ледь стримує крик. Вона викликає швидку. З-за віконних шиб мешканці будинку стежать за машиною, яка небезпечно буксує, долаючи підйом до подвір’я, за мигалкою, яка кидає на сніг сині й помаранчеві відблиски, і врешті за пані А.: її, вкутану алюмінієвим покривалом, завантажують до тієї машини через задні двері.
Після того ранку до свого блакитного «Фіата-600» вона більше не сяде. Кінець емансипації. Досить один-єдиний раз здатися, аби збагнути, що від потрібної для водіння авто сміливості не зосталося й сліду, і тепер сама думка про те, щоб сісти за кермо якогось транспортного засобу, ба навіть триколісного велосипеда, й одночасно крутити те кермо, натискати педалі, перемикати передачі, дивитися у дзеркала і тримати на оці хмару інших машин, які то йдуть на обгін, то вихоплюються назустріч, просто її жахає — так, наче взаємозв’язок між усіма цими діями, ще секунду тому такий очевидний, раптом узяв і обірвався. Решту зими авто стоїть без руху, акумулятор повільно, хвилина за хвилиною розряджається на власний внутрішній опір, і тоді одна з кузин — не пригадую, яка з них, — нарешті його забирає, аби передати комусь із племінників чи продати.
Пані А. заповнює бланк заявки на транспортування до лікарні і назад додому. У негайній позитивній відповіді їй впадають у вічі словосполучення «постійна недієздатність» та «важкий стан», і вона довго обурюється та скаржиться, зокрема й мені. Куди не зуміли достукатися факти, таки пробилися слова — і зробили це у набагато жорстокіший спосіб.
Приблизно у той час я розповів про пані А. своєму психотерапевту. Слухаючи, він нетерпляче погойдував правою ногою і курив більше, ніж звичайно, а під час одного сеансу кинув фразу, яка тоді видалася мені безпідставною і прозвучала якось зневажливо: «Історії хворих на рак усі однакові».
Ми поговорили про те, чи є сенс вважати, що обставини смерті певної людини частково віддзеркалюють те, ким була та людина у житті. Чи заслуговувала пані А. на те, що з нею відбувалося? Може, вона бодай почасти доклалася до того, що її спіткала така доля? Адже саме з цим, насамперед із цим, вона, схоже, ніяк не могла примиритися: кара видавалася їй надто вже несправедливою.
Я мав колись дідуся — чоловіка страшенно скупого і дріб’язкового; задовго до старечого недоумства він уже не любив жодної живої душі й узагалі був такий навіжений, що я потім довго мав зуб і проти старших людей, і проти старості загалом. Ця доволі ганебна неприязнь жила в мені довго, і лише пані А. завдяки своїй упертій самовідданості зуміла покласти їй край. Той дідусь упав із опертої до черешні драбини і цілу ніч конав на землі під дощем, бо ніхто його не побачив; йому такий кінець дуже навіть підходив. Але пані А. — це ж зовсім інше: за яку провину розплачується вона? І якщо варто шукати взаємозв’язок між динамікою смерті й прорахунками у житті, то якого кінця можна сподіватися мені?
Коли мова заходить про такі-от аналогії, мій психотерапевт зазвичай сповнюється ентузіазмом, але цього разу він холодно мене перебив:
— Як правило, смерть від смерті особливо не відрізняється. Майже всі помирають від ядухи.
А потому, наче відчувши приплив сил, випростався у трохи замалому як на його статуру фотелику і додав:
— Гаразд, дайте вже спокій домогосподарці. Поговорімо краще про вашу дружину.
— Про Нору? Чому?
Якби моя дружина не мала таланту до розмов по телефону, якби не та достоту героїчна методичність, із якою вона обдзвонює щотижня подруг і знайомих, уділяючи кожній рівно стільки часу й уваги, скільки та заслуговує, то від тієї весни і надалі ми знали б про пані А. зовсім не багато. Зрештою, якби не Нора і її відданість телефону, то не трапилося б чимало з усього того, що трапилося останніми роками; наприклад, ми не закохалися б одне в одного.
Колись я був хлопцем доволі нетерплячим і говорити з невидимим співрозмовником міг хіба що кілька хвилин, не більше. До всього, що мене не цікавило, я ставився зверхньо, просто молоти язиком не любив і завжди щось у мене перед очима вимагало уваги — здебільшого папірець з якимись нотатками. Мої друзі все це знали — та й самі були у цьому сенсі не кращі, тож спілкувалися ми за допомогою есемесок або коротких повідомлень електронною поштою. У двадцять років я заробив собі сумнівну репутацію через те, що грубо повівся з однокурсницею, яка накинула на мене оком і навіть мені подобалася. Та однокурсниця взяла собі за звичку без особливої причини телефонувати мені день у день пополудні — просто так, аби перекинутися словом-другим, казала вона. Якось я таки наважився і попросив її більше цього не робити, бо ж мав — на відміну, мабуть, від неї — важливіші заняття. Справді, хіба ж не зручніше було зустрітися й побалакати в університеті чи домовитися про побачення? Хіба не могла вона зробити мені послугу і притримати все те, що мала сказати, навіть найцікавіше, до перерви між завтрашніми лекціями?
Нора зуміла перевернути все з ніг на голову. Той обсяг часу, який я збавляв у телефонних розмовах з нею, невдовзі породив у мене боязку і хвилюючу підозру, що відбувається щось безпрецедентне: зі мною, з нею, з нами обома. Хай де і з ким я був, а проте завжди знаходив можливість із нею поговорити, без зайвих церемоній полишаючи і людей, і поточні справи. По закінченні розмови я щоразу перевіряв на екрані мобільника, скільки збігло хвилин, і дивувався, бо не відчував жодних докорів сумління, навпаки, мав бажання знову набрати її номер. У мене в пам’яті зберігається ціла низка подібних спогадів: ось я ходжу по колу, дивлячись собі під ноги і дослухаючись до Нориних слів та пауз, аж нагрівається притиснута до мініатюрного динаміка мочка вуха і трохи пітніє долоня. Дружина ще й досі іноді підсміхається з мене, пригадуючи, яким я був, доки не познайомився з нею, і навряд чи коли-небудь перестане це робити. «Подумати тільки, де я тебе знайшла, — каже вона. — Ти ховався, увесь такий наїжачений і перестрашений, у якійсь дірі разом зі своїми кварками». Підозрюю, закоханість завжди буде пов’язана у моїй уяві з можливістю когось звідкись викурити.
У травні Нора знову вмикає той свій пронизливий різкий тон (та ще й так голосно, що я часом не витримую і прошу трохи збавити гучність) і застосовує притаманний їй хист до маєвтики — втім, цього разу об’єктом виступаю уже не я, а наша відлюдькувата, мов громом прибита пані А. — намагаючись втягнути ту у пустопорожні балачки, такі, як колись. Тимчасове полегшення настає точно за розкладом, як і будь-яка інша з кодифікованих стадій цієї хвороби. Магічне зникнення симптомів — геть усіх, зокрема й пов’язаних із токсичною дією хіміотерапії — відроджує інтерес до світу поза її тілом, який, виявляється, ще існує. Тож ось вам знову гороскопи, ось мудрість, сконденсована в чіпких висловах, ось насичені численними подробицями дисертації на тему найкращого способу приготування кабачків, які саме починають у великій кількості з’являтися на базарних прилавках (так, авжеж, прокинувся й апетит, і це викликає чи не найбільшу радість), одне слово, ось вам Бабетта — та жінка, яку ми знаємо і любимо, скеля, на яку ми всі опираємося і яка сама опори не потребує.
Я слухаю Нору, яка слухає пані А., а сам періодично провалююсь у дрімоту. Суботній ранок, уже минула десята, але ми ще в ліжку; тим часом Емануеле вже товчеться у себе в кімнаті — ще більше, ніж завжди, щоб привернути нашу увагу. Відпочинок сприяє миру і спокою на душі, ми готові до вияву солідарності. Доки пані А. повідомляє Норі, що рак відступив, що у неї знову росте волосся, до того ж швидше, ніж передбачалося, хоч і рідше, ніж колись, а ще, на диво, темніше, де-не-де навіть каштанове, я запитую себе, чи відомо їй, що цей-от віднайдений рай — то стадія класична, що це полегшення тимчасове, ефемерне і трохи садистське, що це, властиво, не що інше як наближення до останньої прірви.
Якесь розуміння ситуації прохоплюється у пані А. лише наприкінці розмови, коли Нора на хвилі ентузіазму запитує, чи не сверблять у неї руки тепер, коли сили повернулися, знов опікуватися своїм городом.
— Що ні, то ні, — зненацька дає задній хід пані А., — для городу я таки заслабка.
І за кілька секунд вони прощаються; в роті залишається терпкуватий присмак недовіри.