— Вона там? — Я показав на шторку.
Довид кивнув.
На тапчані лежала мертва Малка, поруч із нею згорнувся дитям Зусель. У обох очі заплющені. І обидва не дихають.
Я закричав:
— Що у вас тут? Мертва година?
Зусель розплющив очі, як контужений — на звук. Не на смисл.
Вимовив:
— Зусель живий.
І знову ніби перестав дихати. Притиснувся до Малки усіма кістками.
Я зрозумів, що говорити з Довидом за раніше розробленим планом марно. Але все-таки запитав:
— Лаєвська давно приїжджала?
Він відповів одним словом:
— Учора.
— Треба їй відбити телеграму. Адже у вас стосунки.
Довид махнув рукою:
— Їй потрібна моя телеграма! Їй Євсей потрібен був. Через Євсея пристала. Стосунки. Ай!
І схопився за голову, наче тільки зараз зрозумів про Малку, що вона тепер нежива. І що в хаті тепер без жіночих рук.
Виявляється, хлопці були відправлені Довидом для оповіщення сусідів.
Почали сходитися люди.
Зуселя відірвали від Малки і перенесли в кімнату. Потім зрозуміли, що краще б Малку перенести в кімнату для загального огляду і прощання, а Зуселя якраз залишити за шторкою.
Я не брав участі. Взяв Гришка з Вовкою, повів на Десну.
Улаштував змагання наввипередки. На неглибокому місці. Діти розвеселилися. Ми співали пісні.