Останнє слово я, звичайно, голосно вигукнув і грюкнув кулаком по столу. Тарілка з салом-цибулею підскочила. Штадлер, коли намагався витягнути з-під неї свою цидулку, посунув її до самого краю.
Після мого стуку тарілка підскочила і звалилася на коліна Зуселю. Він від поштовху розплющив очі і встиг схопити тарілку на льоту. Дурний-дурний, а реакція, як у голкіпера.
Випробуваний прийом дав фатальну помилку. Зусель від вигляду сала у своїх руках зомлів. Або щось таке.
І в непритомному стані заголосив своє молитовне.
І голосно, гад, з хлюпанням. А вже ніч. Сусіди сплять.
Я закрив йому рота рукою. Він став мукати значно тихіше. Я стиснув сильніше. Він замовк.
Я прибрав руку і зрозумів: громадянин Зусель Табачник помер. І останньою виною тому — моя дужа рука. Не розрахував. Затискав рот. А захопив і ніс.
На фронті таке зі мною, та й з іншими, які ходили в тил ворога за «язиками», траплялося. Було страшне розчарування і досада. Але горя не відчувалося. Війна є війна. Але тут…
Я був у розпачі. Під неминучий удар було поставлено не тільки моє життя, але й благополуччя моєї родини.
Я закрив Зуселю Табачнику очі навіки.
Не допускаючи думок про стороннє, міцно закатав Табачника у плащ-намет. Новий плащ-намет, нещодавно видали.
Пакунок вийшов великий, але підйомний. Хоч відомо, що мертвий важить більше за живого. Я пропустив повз себе думку про те, що схудлість і загальна незугарність Зуселя мене завжди смішила і викликала легке презирство. Зараз він мені цим дуже сприяв. І я сказав йому «спасибі» від усього серця. П’ятдесят з гаком кіло для мене не вага.
Одягнувся у форму, взяв пістолет, перевірив запасну обойму, покидав у сидір дещо з одягу, білизни і необхідні предмети: мотузку, саперну лопатку, фінку і ліхтар.
План визрів миттєво. І я впритул підійшов до його виконання.
Травневі короткі ночі не терпіли зволікання. Скоро намічався світанок.
Йшов по вулиці спокійно. Як нормальна людина з великою вагою на плечах. Побоювався тільки зустрічі з міліцейським патрулем, що було малоймовірно. Скоріше могли перешкодити п’яні хулігани.
Біля базару, як завжди, стояли полуторки з колгоспів. Шофери і продавці спали в них до початку торгівлі.
Вибрав машину з дальшого краю, заглянув у віконце.
Шофер був сам. Кузов порожній. Видно, все продали і щоб ніч не їхати, затрималися до раночку.
Постукав у шибку.
Машина виявилася з далекого району. До Чернігова приїхали вперше, зазвичай колгосп торгував у Росії, через річку. А тут з обкому дали рознарядку сюди — за сто кілометрів.
Домовився, що шофер підкине до Троїцької гори. Форма і беззаперечна повага, яку відчували громадяни до міліції, зробили свою важливу справу.