Хробак Єву відсунув і вийшов наперед:
— А він і не пішов. Чи як?
Хробак дивився на мене, ніби на вошу. Через свою посаду начальника споживспілки. Але мені начхати.
Кажу:
— Я зі службової необхідності.
Хробак суворо мовив:
— Зі службової необхідності у двері стукають. А злодії, наприклад, через вікна стрибають.
Я обурився:
— Що?! Я при виконанні, а ви мене ображаєте. У мене питання до громадянки Єви Горобчик. А вас призначаю понятим при цьому.
І до Єви звертаюся без зайвих слів:
— Де старі ножі, які залишилися від вашої сестри громадянки Лілії Горобчик?
Єва вся зашарілася. Плечі у неї випирали з шлейок сарафана, то й вони вкрилися плямами. Не кажучи про обличчя і таке інше.
— Які ножі? За життя Лілі були старі ножі, гарні, але старі. Я сюди приїхала, жодного з тих ножів не знайшла. Ми з Малкою спеціально здивувалися, навіщо міліції всі путящі ножі забирати. Ні, точно заявляю, путніх ножів не було. Так, огризки всілякі. Іржаві, поламані, маленькі — картоплю чистити. Я нові гарні купила. На базарі. Приїхала сюди і купила. Запитайте у Малки. Вона хвалилася собі під ніс, що буде у нас кошер, а не як у хвойди Лільки.
Я уточнив:
— Малка називала покійну постраждалу хвойдою? Чому така грубість?
Єва знизала плечима:
— Вона її дуже недолюблювала. З дитинства. А хвойда — то в Малки всі хвойди, хто без весілля це саме. Тим більш наліво й направо.
Нівроку. Гарні натяки з боку рідної сестрички.
Хробак наблизився до мене і взяв за плече.
А я собі сиджу любесенько.
Каже:
— Більше немає запитань?