Діденко до моєї появи поставився спокійно. Радості не виявив, але й не бурчав.
Сказав:
— Забираєш, отже, своїх. Термінова евакуація.
Я не відповів нічого.
Діти мені зраділи, звісно. Я їх довго обіймав і притискав до серця.
Ганнуся взяла мене за руку і секретним голосом прошепотіла:
— Ходімо в сарай, я тобі покажу щось.
Йоська побіг за нами. Я, щоб він не спіткнувся, взяв його на руки.
Увійшли у хлів. Ганнуся як у музеї показала пальчиком на щось біля стінки. Дошки, інструменти.
— Тату, дідусь собі труну робить, щоб у ній лежати під землею. Ми йому допомагаємо.
Йоська притискався обличчям до моєї шиї і повторював кожне Ганнусине слово нерозбірливою дитячою мовою.
Ганнуся підвела мене близько. І правда, на двох пеньках стояла труна. Ще не до кінця зроблена. Дошки обстругані гладко.
Ганнуся з гордістю провела по них долонею:
— Нічого не має колотися. Ми з Йоською самі перевіряємо. Ми любимо дідуся і хочемо, щоб йому було добре. Ще залишилося віко, і дідусь буде вмирати.
Я слухав і дивився. Але якоїсь миті втратив нитку. Здалося, що я уві сні. Тільки вага Йоськи не дала мені остаточно прикрити очі й опуститися на тверду землю, хоч дуже хотілося.
Йоська запросився з рук.
Він пішов до відчинених дверей і гукнув:
— Діду, ми тут! Покажи татові, як ти будеш лежати.
Зайшов Діденко. Засміявся.
— Ану геть, дурники малі!
Діти весело канючили, щоб він улігся.
Я мовчки спостерігав.