Я навіть не розмірковував, а внутрішньо повзав і повзав навколо капшука із золотом і папірцями у вигляді грошей, про які, до речі, Мирон нічого окремо не сказав, і навіть начебто не помітив їх особо, аж до кружляння по всьому тілу — з голови до п’ят, з п’ят до голови, і вростав у землю, втискався. А гора наді мною височіла і височіла. Височіла і височіла. Висотка, яку треба було взяти. Незважаючи на жертви. Наперекір ворогові.
У Рябину прибув уночі.
Наздогін мені брехали собаки. І я сам собі здався собакою. Бігаю, бігаю, як за своїм хвостом ганяюся. І нюх у мене наче заварений: дуже гарячим нагодували. Або сам хапонув.
Скільки разів робив план. І кожного разу план зривався або відсувався. І відсувала його пухкими руками Лаєвська. Відсувала і відсувала. І не в певний бік, а так — немов тарілку з несмачною їжею.
Тому що вона — Лаєвська Поліна Львівна — сита по горло. Їй нікуди поспішати.
А я — голодний. Мені горить.
І жодного разу за весь час дороги не згадав про зниклого Зуселя. Про гроші, що у нього нібито були, — сто разів. А про нього як такого — жодного разу.
У хату до Діденка не стукав. Завалився спати просто в садку під вишнею. Ряднинка там валялася. Суха трава в головах — напевно, старий дрімав удень. Я на його місце і прилаштувався.
Подумав з радістю: пощастило. Ніяких слів пояснювати не потрібно. Нікого будити не довелося.
Встав до півнів. Тихенько стукнув у шибку.
Виглянула Любочка. Відчинила двері. Ми обнялися міцно-міцно.
Я шепнув, щоб вона пішла за мною.
Люба запитала на ходу:
— Що сталося? Ти надовго?
Повернувся до неї всім тілом:
— Нічого не сталося. Сьогодні ми з дітьми їдемо. Сідай, треба важливе тобі сказати — і пакуй речі. Сідай, сідай.
Любочка опустилася на лавку, на самий край.
Сказав:
— Довид Басін помер. Гришка і Вовку ми беремо до себе. Де двоє — там четверо. Так, Любочко?
Люба заплакала.
Але вимовила тверде:
— Так.