Я сказав, що Довид буде жити, поки вони виростуть. Я маю відомості.
Хлопці заснули.
Я пішов за штору до Зуселя.
Він лежав з розплющеними очима.
Адресуюсь просто до нього, як до нормального, і кажу впівголоса:
— Бачиш, Зуселю, як виходить. Довид у лікарні. Становище хитке. Ти усвідомлюєш?
Говорив я фактично без надії на взаємність.
Але Зусель відповів пошепки:
— Навіщо ти мене викопав?
Я розгубився. Не від його звуків. Притому зрозумілих. Від сенсу запитання.
Зусель продовжував:
— Викопав, а жити не даєш. Малці не дав. Довиду не дав. Ти краще мені не дай.
— Зуселю, ти що, придурювався? Можеш говорити?
— Трохи можу. Не хочеться. Навіщо ти мене викопав?
Я мовчав. У Табачника в голові перевернулися вчинені мною дії. Він їх із потойбіччя, з підземного боку оцінював. Я його закопував. А він ствердив, що відкопував.
— Гаразд, Зуселю. Спи спокійно. Довид оклигає. Раненько з тобою поговоримо. Гроші куди подів, про які Малка мене замучила? Треба питання закрити.
Зусель не відповів. Глибоко дихав. Спав.
Якби він так глибоко і сильно дихав, коли я закопував його, хіба б я його в землі залишив? Нізащо.
Голова в мене йшла обертом. Нудота підступала до очей. Жар палив ізсередини.
Надворі легше не стало. Повітря для мене не було. Воно мене обтікало. Начебто я перебував у чомусь зав’язаному на сто вузлів. Начебто в мішку. Ось повз мішковину повітря й линуло навпіл з вітром, а всередину — хоч би на мою шкіру — не потрапляло. Не те що всередину мене.
Побрів до річки.
Там забувся — ногами у воді, щоб охолонути через воду.