Довид кивнув усім тулубом. І ногою дриґнув.
— Як же ти необережно вчиняєш… Дитина в курсі. Не можна. За людськими законами не можна втягувати дитину.
Довид мовчав. Нога дриґалася й двиґалася. Права. Він схопив її руками і притиснув до землі.
— Йти не зможу. Ногу не чую.
Довид спробував підвестися. Впав. Спробував ще.
— Ех, інвалідна команда. Гроші, секрети… Самі на ладан дихають, а туди ж.
Завдав Довида на плечі і потягнув. Не Зусель. Важкий.
За гаєм трапився віз. Дотяглися до будинку.
Гришка і Вовки не було. Я попросив чолов’ягу-візника знайти Файду, щоб той організував фельдшера чи когось подібного.
Приблизно за годину з’явився Мирон. З фельдшером, з возом.
Довид лежав майже непритомний. Прибігли хлопці з халвою. З порога кинулись до діда пригощати. Обмазали його всього, поки я їх не відігнав з поясненнями, що дідусеві зле і треба дотримуватись тиші.
Зусель визирав із-за шторки з нерозуміючими вигуками.
Я попросив його підійти ближче до Довида.
Зусель не підійшов. Вчепився в рядно і тягнув, тягнув униз, аж поки стрічка порвалася і він повністю вкрився дірявою рядниною. З-під неї він продовжував свої нерозуміння, зривався на крик. Але не молився. Точно, не молився. Молитву я б розрізнив.
Вовка і Гришко сиділи рядком. Пакунок з халвою розшарпався у них на колінах і вони тицяли туди пальцями. Потім злизували.
Довида повантажили на підводу і повезли в лікарню.
Я не поїхав. І Файда не поїхав. Я засумнівався, може, треба б простежити.
Файда пихато запевнив:
— Якщо я наказав, виконають усе в кращому вигляді. Ми там будемо заважати. Медицина! Я знаю. Я в госпіталях повалявся. Ви тут заночуєте, товаришу Цупкий? Якщо ні, я до себе хлопців заберу. Зусель залишиться. До нього покличу сусідку. Не хвилюйтеся.
— Заночую тут. До з’ясування.
Гришко із Вовкою довго перешіптувалися перед сном.
Гришко запитав, що з ними буде, якщо дід помре.