— Бачив твою Белку. Видужає.
— Вона гарна?
— Гарна. Не така, як раніше, але нічого.
Довид знову втупився вгору.
Я запитав:
— Чому ти сказав, що я був гарний? Тепер, що ж, не гарний?
Довид не відповів.
Я побачив, що він рукою намацує велику мушлю. Розкриту, з гострими краями.
Мушлю я у нього вирвав. Силоміць, але не образливо для нього.
Сказав:
— Поранишся. У неї краї — ножі.
Довид радісно підтвердив:
— Отож.
Я подивився на Довида — на його вигляд загалом. З нього мені більш нічого не дістати. Удягнувся, гукнув до хлопців, що йду.
Вони вибігли з води й стали на березі. Не просили залишитися, не питали, чи побуду я ще в Острі.
Я підійшов, поцілував кожного в мокру голову. Якби я міг плакати, то заплакав би. Хлопці були в крапельках води. Здалося, вони щойно вийшли з Белчиного живота. Мені стало неприємно. Питання з грошима залишалося відкритим. Відвернувся від води, крикнув Довиду:
— То де гроші? Довиду! Гроші де? Я тебе питаю! Довид не відповів. Перевернувся на живіт і ткнувся обличчям у пісок.
Гришко подав голос:
— Я знаю.
Довид підвів голову і тут же опустив. Витягнув вперед руки зі скорченими пальцями, ніби хотів вчепитися за щось. Не вчепився. Підвівся навколішки, потім на весь зріст, розвернувся і кинувся у напрямку Гришка. Біг з дужим розбігом. Я не встиг збагнути. А він штовхнув хлопця в воду, на мілину, правда, але сильно притиснув йому спину двома руками, Гришко обличчям занурився у мул. І страшно закричав:
— Тони, гад! Тони, я тобі кажу! До смерті тони! Гришко махав руками і брикався. Я кинувся на Довида, відтягнув.
Басін сидів у воді, там, куди я його відкинув. Вовка біля нього крутився начебто без діла, але насправді гладив по руках, по плечах, по спині. Шморгав носом у мій бік, то в бік брата.