— Михайле Івановичу. У вас просто підозрілість. Підозрілість, а не підстави. Робите з мухи слона. Може, я до вбиральні схотів, і не зміг бігти за вами. А потім ви зникли з очей. Бур’ян. Будяки. Колючки різні. Ви з Довидом буквально напролом простували.
Гришко та Вовка давно слухали і пирскали в кулаки. Особливо щодо вбиральні.
Я їм видав по деруну, але наказав — рядном, яким укривалися діти, не втиратися. В крайньому разі облизувати руки аж до ліктя.
Хлопці їли весело, я на них милувався.
Подав голос Довид.
— Мироне, рота закрий. Йди додому чи куди тобі треба. Дякуємо за їжу.
І так сказав, що Мирон аж вивітрився з хати. Портфель, щоправда, хапнув. Не забув. І горло не відпустив.
Довид пішов надвір.
Я за ним.
Він невдягнений і я.
Кажу:
— Чи не за фінкою, га, Довиде?
— Ні. Я її у вбиральні вчора викинув. Хочеш, пошукай у дірці.
— Треба буде — пошукаю. І знайду. І не в таких місцях знаходив. Я руки забруднити не гидую.
— Що зі мною зробиш?
Довид спитав спокійно. Не дивно, що він не переживав. Переляку не було. Хай там що, а переляк я розрізняю.
Я відповів, що робити з ним нічого не маю наміру. Мені тільки треба, щоб він не вважав мене за дурня. Ось моє виняткове прохання і наказ по-доброму. А те, що він на мене з фінкою кинувся, то всяко буває. На мене і Євсей одного разу кидався. З пістолетом. Випивши ми були. Посперечалися через політику.
Довид кивнув.
— Але у нас із тобою, Довиде Срулевичу, не політика. Не вона між нами стала. А стала між нами громадянка Лаєвська Поліна Львівна. Розумний і підступний ворог.
Довид і тут кивнув.
Я продовжив:
— Зараз ми з тобою вмиємося, і все таке інше. Хлопців умиємо. Поїмо. А потім підемо на Десну з дітьми. І Зуселя візьмемо. Нехай усі в Острі бачать, що ми з тобою заодно. А розмову поки відставимо.