І все це віддати? Кому? Лаєвській? Та вона ж цим подавиться. Їй усе одно щастя не буде. Ні родини у неї більше не буде, ні дітей. А у мене — щастя вже є. Мені іншого не треба.
І який висновок?
Я подивився в небо. Мені здалося: я зараз знайду висновок.
Але мене покликала Свєтка.
— Мишо! Як добре, що ти тут! Я так і знала, що знайду тебе. — І звернулась до мене на «ти», звичайно, навмисне. Я це прийняв. — Увесь Вал оббігала. Мене мій сусід проклятущий аж надворі стеріг. Пропустити боявся. Я, як повернулася з магазину, він мене трохи не попідруки на ґаночок завів. Причому з такими словами: «Ви й самі, Світлано, не знаєте, як я вас і вашу маму поважаю. І з цієї хвилини буду поважати ще більше. Тут ваш знайомий приходив. Високий, гарний, чистенький такий, напрасований. Тільки-но пішов. У напрямку до Валу. Біжіть за ним спокійно, я за всім тут догляну, щоб хулігани вікна вам не побили, як місяць тому». Уявляєш, Мишо? Сам наші вікна роздербанив по п’янці, а тепер буде дивитися за хуліганами. А я ж одразу зрозуміла, що це ти заходив. А я з роботи рівно за десять п’ята прийшла, щоб тебе зустріти, а до мене сусідка забігла, модниця страшенна, у неї такі відомості, що в магазині на Менделєєва матерія продається гарна. А мені дуже треба. Ми з нею й побігли. Я розраховувала, ти почекаєш. А ти не почекав.
Свєтка зробила на обличчі скривджену гримасу.
— Яка знайома? Як прізвище? Де мешкає? Де працює? Швидко відповідай одним махом!
Свєтка вигукнула:
— Стороженко Ніна Володимирівна, Валова вулиця, будинок 3. Через дорогу від нас. Працює в порту, диспетчер. Незаміжня. У віці. Зовсім нецікава. Товста.
Я лагідно усміхнувся.
— Занадто швидко ти, Свєтко, відповіла. Не бреши. Кажи, куди і з ким бігала.
Свєтка потупила очі.
— Ну яка різниця. У жіночих справах. Тобі необов’язково.
Я наполягав. Навіть руку Світлані крутнув.
Вона вирвалася і закричала:
— Боляче! Ну і ласки в тебе, Мишо! Легше не вмієш?
— Не вмію. Ну?
— Якщо скажу, підемо до мене? — Свєтка перестала приховувати свої підступні наміри. Дивилася на мене заклично і невідступно.
— Підемо. Кажи.
— Спочатку ходімо, вдома скажу.
Я перейшов на інший прийом:
— Світланко, зараз не час до тебе йти. Я й сам хочу. Тільки мені ще сьогодні треба багато справ переробити. По службі. Зрозумій. Та й пожартував я. Навіщо мені у твої бабські справи мішатися? Подумав, може, ти з іншим чоловіком кудись бігала. Приревнував. Пробач.