У білій сорочці-апаш, у гарних штанях з тонким цивільним ремінцем, я постукав у двері Свєтчиної житлоплощі.
Із сусідніх дверей висунулася непротверезіла пика.
— Нема Свєтки. До неї баба розніжена приходила. Обидві вискочили й побігли. Свєтка, видно, з роботи щойно — і знову кудись. Бігла, аж сорочка знизу вилазила. З мереживцем, з рожевим. Я всі її сорочки знаю. Вона на дворі сушить. А ще міліція! Хоч посоромилася б!
Чоловік засміявся і підморгнув.
Я показав йому кулак і добрим голосом промовив:
— Будеш ляпати язиком — уб’ю.
Чолов’яга зблід і загородився руками.
І досить із нього. Більш не вилізе. Я цей свій прийомчик знаю. Працює без осічок. І не на таких пробував. Головне — культурно.
Отож. Але з Лаєвською не спрацює. Якщо вона пішла вперед — то пішла. Поперла! Танк! Отже, їй ні в’язниця, ні смерть не страшні. У неї на першому місці не факт, а свідомість. Ось що непоправне.
Зі свого досвіду знаю — для таких людей факту як такого не існує. Вони факту не бояться. Вони його так перекрутять, так перекроять, що він стане начебто перелицьований. Ніби як те саме, але не те саме. Притому ціліше, ніж насправді. Що й ставить остаточну крапку в логіці.
Я пішов на Вал — постояти над Десною, помилуватися водним простором. Подихати повітрям акацій. Трошки заспокоївся. Розклав у голові все до ладу.
І вийшло з цього таке.
Що головне? Головне — моя рідна сім’я. Любочка, діти.
Що потім стоїть? Потім — чиста совість.
І тільки потім — Лаєвська з її вигадками.
Євка тепер свій язичок проти мене прикрутить. Вибовкала мені з переляку про Суньку. Ці відомості мені корисні. У всякому разі, тут я у впливі на Євку зрівнявся з Лаєвською. Тож про Зуселя Євка замовкне навіки. І мене почне обходити десятою дорогою.
Далі — Зусель. Зовсім окремо. Нещасний випадок і основного не зачіпає. Треба буде — відповім за законом, відсиджу своє.
Я раптом подумав спокійно про відсидку. Виходять люди з в’язниці і живуть собі. Якщо не через політику — то нічого страшного. Родині відповідальності ніякої. Буде матеріально важкувато. Але багато мені не дадуть. Урахують особистість Зуселя. І мою теж урахують. Бойові нагороди. І таке інше. Головне — Зусель живий. А чи закопував я його — чи не закопував — довести важко.
Але спокій відвідав мене тільки на хвилину.
Залишалося ще одне невирішене питання. І воно стояло ребром.
Натяки про Лільку Горобчик.
Роззирнувся довкола. У порожнечі я перебував сам. Попереду — Десна зі своєю чистою водою, ззаду — зарості акації та інших дерев з кущами, в тому числі жасмину і бузку, які так обожнювала нюхати Любочка.