— То ви ся надумайте. За мнов вам добре буде, я ще кріпкий і любити вас буду.
Пані переводить очі з далечини, на якій просувався фільм її життя, і розглядає жениха.
— Я, Петре, була раз одружена і не за гроші, а з любови. Гроші вмію сама заробити і не потребую нічиїх. І за гроші ні з ким не житиму. І немає в мене вже здоров’я до подружжя.
Петро не зневірюється:
— Та що вам бракує? Аво, які-сте дужі та й файні!
Пані прикриває очі повіками. З одного кутка здіймає сльозу. Завтра може закритися для неї книга життя. Перед входом у ворота темряви — зелений оваль Діброви і самітня людина, що кличе до життя.
Заперечливо хитає головою.
Петро бере косу через плече, закурює і тяжким повільним ходом подається поміж дерева. Там стає косити. Щось говорить до себе, щось бурмоче. А коса тільки — шмаг! шмаг!
З тої пори настрій у Петра погіршився і став постійно погіршуватися. Він майже зовсім оглух і не розумів людської мови так, як не розумів, що пані, яку він уподобав, не виганьбила його і не образила його. Він став жити з почуванням гніву й образи та розказував усім про те. Він став змішувати й інші події, як от женихання до пані Олі чи Стефи. Згодом всі вони разом з Василиною злилися в одну уяву — лихої жінки, що використовує, висміює й обманює.
Пан Зеньо вийшов з авта. Його зелений «форд» зафуркотів і задрімав перед будинком управи. У руці в приїжджого картонова коробка. З неї — біла шия й жовтий дзьоб на невеликій качиній голові. Пташині очі тривожно й невпевнено — на боки.
— Петре, гей, Петре!
Вийшов із хати й поклонився низько, так низько, що капелюхом майже доторкався землі. На його обличчі наче усмішка. Але зморшки від неї ще більше збіглися, і від цього обличчя виглядало ще старішим і нещаснішим. Штучні зуби забіліли в роті Петра, коли він здоровив одного з директорів. Правда, до нього він теж мав жаль і колись навіть ненависть. Та воно пройшло, коли Зенон одружився, а пані Оля таки рішуче відкинула Петрові залицяння. Петро зрозумів, що директор ні при чому в його невдачах. І пан Зенон забув Петрові те, що, ревнуючи його до Олі, Петро біг за ним із сокирою. Чоловіки розуміють один одного та за такі геройські вчинки, як боротьба за жінку, не винуватять і не обезцінюють один одного. Тож і пустив у забуття лицарську пригоду.
— Петре, я привіз вам качку! Годуйте її собі, ви й так нічого не маєте на господарстві, то хоч качка хай вас розрадить.
Петро відібрав коробку і став дивитись на її вміст. Може, його думки-спогади пірнули десь у минуле, десь, де коло хати Василина держала дріб, і кілька качок плавало по гноївці. І мати-качка квакала, кличучи свій дріб’язок, що вилігся недавно і тепер починав плавати та шолопати дзьобами в густій чорній рідині. Іншим разом квочка висиджувала каченят, і потім їй було так тяжко дивитися, як чужі-свої діти пішли плавати, а вона, бідна, не могла. Бігала по березі, квоктала й кликала, і в усій її поставі було стільки розпуки, стільки страху за життя отих малих, що пішли плавати на цьому страшному ставку. А Василина кликала: пуль, пуль, пуль! — і вони бігли до неї, ніби здуріли, бігли на своїх куцих ніжках, хитаючись і наскакуючи одне на одного…
Петро стояв із качкою під пахвою, загублений у минулому.
— Та що маю з нев вчинити? Чи зарізати для пана директорі? — вертався знову до дійсности.
— Та ні! Кажу ж вам, годуйте собі її та хай буде вам коло хати! — засміявся Зенон, показуючи рядки білих рівних зубів.
— А мені яка втіха з неї? То не баба, би-м з нев спав, а дурний звір, то ще го обходи, ще го годуй.
Петро мав інакше, наскрізь реальне відношення до тваринно-людського світу.
Качка зажила внизу біля мотелю. Під ґанком Петро загородив сіткою місце, і там вона поквакувала, скиталася від стіни до огорожі та й думала свої качині думки. У них, певно, на першому місці був господар. Він приносив їй завжди багато харчів. До їжі сам не скорий, він завжди викидав птахам хліб, що засихав у шафі, всілякі оті солодкі медяники, що пані інженерова випікала, не знати пощо й нащо, бо їх Петро не любив; висипав рештки тіста, що сам наварив, кулешу, що плісніла в горщику, та м’ясо, що йому не смакувало. Бо то не людська їжа, а панська. Тепер усе це висипав у клітку, де жила качка — єдина його розрада. І привик до неї. Коли б, було, ви не приїхали на Діброву, він зараз же провадив вас до клітки, показував качку і сміявся широко, при чому його зуби відділялися від щелеп і, якби він не вставляв їх швидко на місце, вони, може, і випали б з рота.
— Що зроблю з качков? — відповідав на запит. — Аво! — і прикладав до своєї шиї пальця та проводив ним, наче ножем. При цьому сміявся ледве-ледве чутним сміхом.
— І ви, направду, зарізали б її? Таж ви нікого не маєте, і це єдина жива особа біля вас!