— Та може би-сте не їхали, — почав трохи несміло, трохи ніяково.
— А що маю робити? Я ж там працюю. Тут і гарно, і добре, але кожному сидіння там, де праця.
Петро дивиться то на озеро в далечині, то на траву перед собою. З-під фільцового капелюха, глибоко з-під лоба — сталевосині очі. Штовхає ногою ціпка, що виповз з-під лавки, та й говорить:
— Нічо нема, тілько праця. Працював-сми вдома також, та й тяжче, як ту. Але була робота і була втіха. Прийшов-сми в хату, жінка мя нагодувала файно, голову вимила, чисту сорочку ми дала. А ту що? До роботи мя ніхто не жене, але сам іду, бо би-м здох без тої роботи. Сам в хаті, сам вдень, сам оден вночі, вив би чоловік, як той пес на припоні. То мус робити. Туга мя гризе та й загризе ще троха-троха.
Петро кладе жилаві руки на ямку під грудьми, там, де шлунок, і кривиться:
— Болит. Але ви гадаєте, що то від хороби? Та де, де! То так мене журба ссе, то так мя туга в’ялит. Якби-м мав при собі кобіту, не хорувавби-сми, бо ще не час вмирати, а хороба добра для панів, а не для мене. Але-м сам.
— Ви ж збиралися жінку спроваджувати…
— Збирав-сми ся, але нічо з того. Файні листи, пише, масненько називає і голубит. Але в кождім листі просит, би-м ї слав пакунки, що бідує.
Петро виймає з кишені дбайливо складеного листа, розгладжує долонею і дає пані читати.
Пише Василина, що не могла піти до ксьондза за метриками, бо цілу зиму хворіла, бо не було в чім, але як потепліє, піде. І просить посилку, а на кінці: «Так тя цілую, так тя обіймаю, які-м вдома робила, доле ти моя, любку ти мій!»
— Чого ж хочете? Так гарно пише, так вас голубить.
Петро складає листа й застромлює в кишеню. Спльовує.
— Ба, та що з того! Нема мені втіхи з нев і тілько. Хоть то великі гроші коштує, але би-м спровадив. Та, видите, вже три роки таке ся тягне і за паперами не піде, і не пришле, і все тілько шли й шли. Але ми писав оден з нашого села, би-м ї не вірив, що здорова й дужа, що з вуйком жиє, що ся не вибирає нікуда мандрувати, як ї добре з ним. А мені в очи світит, би-м посилки слав. Гроші великі, а втіхи нема. То-м писати перестав, пакунки перестав посилати, най си сидит, з ким хоче.
Присувається, кладе капелюха на траву, відкидає недогарок цигарки. Руки склав на колінах. Вони загорілі від сонця, вони поорані-порепані, промережані сіткою сухожилок і жил. Руки працюючої людини.
— Багато ту паніїв їздит і сусідські фармери мают не одну, що пішла би. Ту зараз на фармі вдова. То посилала сина, би-м йшов. Каже: що будеш робити на чужих? Приставай до мене, в мене поля багато, тілько газди нема.
— Ну, бачите: щастя само в руки лізе. Йдіть!
— Га де! Не пішов-сми і не піду! Ви не знаєте, які американцкі жінки? Ще нім з нев зачнеш жити, вже каже собі відписати гроші. А потім гроші забере, хлопа нажене і тілко. А суд і всьо присуджує та ще каже хлопові на ню робити, гроші платити щомісяця. Тяжко працював-сми на ті гроші, а така тілько цап! — і всьо пропало.
Журба пригорблює Петра. Чужа йому земля, чужі люди, чужі звичаї. Він боїться всіх, боїться, що пограбують тяжко зароблені гроші.
— Але вам щось повім: ви самі та й я сам. Може, би-сми ся одружили? Не від нині вподобав-сми вас.
Пані дивиться в далечінь. Роки скитання, самота, хвороби, боротьба за життя. Давно-давно нечуті слова ласки…
— Ви десь робите, то си робіт. А мені добро, що в суботу приїдете, та й два дні мати му кобіту і буду щасливий… Гроші маю. В банку лежут. То вам ті гроші запишу: як умру, то матимете.
Так, Петро — практичний і приступає до торговельної сторінки справи.