Він і справді був весь обліплений снігом.
— Краще обійдіть, дядю!
Я глянув на годинник: пів на дев’яту! О дев’ятій на мене чекають студенти. А мені ж іще хвилин двадцять добиратись трамваєм. Та від зупинки ще десять хвилин. Не кажучи вже про те, що треба заскочити на кафедру.
Ех, пан чи пропав!
Притиснувши до боку портфель, ступив на доріжку.
Й одразу ж здалося, наче хтось узяв та й вистрелив мною. Штовхнуло, крутонуло, пожбурило. Вимахуючи щосили руками, я летів як оглашенний, а попереду, підстрибуючи, ще швидше котилася якась темна істотка.
Зупинився аж під гіркою. Стояв мокрий як хлющ, ледь переводячи дух, а поруч лунав дзвінкий сміх малюка. Він аж упав із санчат, сміючись.
— Я ж вам, дядю, казав!
Побрів у сніг, підібрав мою шапку (це вона котилась попереду):
— Ось, дядю, візьміть.
— Дякую, — усміхнувсь через силу. — Ти, бачу, добра дитина.
Обтрусив шапку од снігу, надів. І тільки надяг, як зверху пролунав уже інший голос:
— Тут можна спуститись?
Голос був як дзвіночок. Таким вітають з добрим ранком або з якоюсь особливо радісною подією.
Я глянув догори: червона в’язана шапочка, червоне пальтечко, червоні чобітки, червона сумочка. Вона аж палахкотіла на фоні ясного неба. Якась екзотична квітка — не жінка. Я мимоволі нею замилувався, а вона, тупнувши ніжкою, вже нетерпляче спитала:
— Так можна спуститись?
Уявивши, як вона зараз покотиться, я щосили гукнув:
— Не можна!
— Але ж ви спустились!
— Так то ж я… Я й то ледь втримавсь на ногах… Краще обійдіть.
— Але ж ви не впали.
Ну що за вперта істота!