Левенця ще тоді не було. Не виходив він на суспільну арену, бо мав десять чи там чотирнадцять років. Отже, ніякого вирішального голосу, тільки дорадчий. Щусі теж виявилися відсунутими на другий план, бо всі свої зусилля зосереджували довкола сіна, риби, дров, усього того, що можна здобути в Дніпрі, у плавнях, у лісі, вибороти в природи, яка хоч і могутня, але мовчазна й покірлива. Самусі ж осідлали колгоспну техніку і завдяки цьому заволоділи всіма ключовими позиціями. Щоправда, старший брат їхній Дем’ян виїхав з села і вже давно працює десь на Донбасі кочегаром, зате Денис став комбайнером і виходив у передові механізатори, а найменший Давидко влаштувався шофером на колгоспнім грузовику і виявив таку меткість, що за день міг обскакати всю європейську частину Радянського Союзу. Такому відкрий кордон — він за ніч змотається в Африку, чимсь там розживеться, по дорозі продасть і привезе додому ще чогось. Саме Давидко й привіз повесні з станції якогось чоловіка з чудернацькою штуковиною, яка займала півкузова. Чоловік був молодий, з вигляду й за манерами інтелігентний, попросив Давидка, щоб той віз його до сільради або до контори колгоспу, але молодший Самусь знав діло й для початку притарабанив прибульця до рідного дворища й доповів главі роду Самусів, старому Демидові, який щось майстрував у хижці: чи то клепав комусь нову цеберку, чи робив совок для борошна, чи лійку для олії — чоловік мав ремесло в руках і не сидів без діла жодної хвилини.
Давидко став на порозі хижки, хотів переждати, поки батько перестане клепати, але той не зважав на сина, брязкотів бляхою далі.
— Та чи ви не бачите? — розсердився Давидко.
Старий Самусь відклав киянку.
— Тебе, чи що?
— Привіз он.
— То завозь у двір, — вважаючи, що Давидко роздобув щось незаконне, спокійно порадив Демид.
— Чоловіка привіз.
— Нащо?
— А попросився на станції. І сидить у кузові. В кабінку не захотів.
Сидіти в кузові й тридцять кілометрів обдуватися весняним степовим вітром? Старий Самусь легко відгорнув з дороги сина й пішов з хижі поглянути на того дивака.
Старий припадав на праву ногу, яку йому ще до війни різонуло пасом з молотарки (через що не потрапив і на фронт), ішов через двір довго й повільно, так що встиг роздивитися того дивного чоловіка в кузові Давидкової машини й помітити, що він вельми пристойний, молодий, інтелігентний і, здається, навіть розумний. Хто ж такий? Представник, інспектор, з народного контролю чи з газети? Видно, хотів одразу все побачити, нічого не пропустити, молодий та вушлий, — ото й вигніздився в кузові.
— Здрастуйте, — сказав поштиво Демид. — Що ж це ви отак на вітродуві?
— Нічого, не турбуйтеся, — привітавшись, відказав той.
— І здалека?
— З самої столиці.
— З столиці? Ма’ть, з газети?
— Ні, я з академії…
— З академії! — аж сплеснув руками Самусь. — А гнетеся в кузові.
— В мене тут макет, — просто пояснив незнайомий.
— І оце ви до нас з тим… макетом?
— До вас.