— Та… не скаржаться, — одповів Мартин, обтрушуючи мряку з плаща. — Десь тут я мав для тебе, Янцю, подарунка…
Ніяково всміхнувшись, прибулець заходився порпатись у кишенях. За мить на світ з’явилися великі й страшезні на вигляд наручники. Гості зареготали, Міла бридливо закотила очі.
— Ой, це звичайно, не воно… але, коли тобі треба, то можу віддати, — Мартин запитально глянув на іменинника, — ні? Е, дурний! Я тут одних знаю, з руками б відірвали…
Нарешті Мартинові вдається знайти подарунка — пляшку зеленої розкоші, що її варять з дикого гірського полину.
— Не знаю навіть… Це, в мене тут — речовий доказ, — вагаючись, промовив гість, — доказ моєї невмирущої поваги до іменинника. На ось, тримай, паскудо!
Ян дбайливо взяв до рук пляшку абсенту, уявляючи собі тихі посиденьки на горищі в товаристві однодумців. Ні, Мартина просто неможливо не любити…
— Ну то що?! — гримнув Казимир. — Слід би вже й випити за винуватця? Ану бігом — склянки догори!
Діжка лукаво зиркнув на іменинника.
— Ян Рейвах — митець здібний і хитрий! — виголосив він. — І от, завтра, з благенького начальника він може стати начальником грубезним! А нічний рейвах обернутися на рейвах цілодобовий! За що і вип’ємо!
Гості всяк на свій манер долучилися до привітання, і вечірка пошкандибала собі далі, торуючи накочений шлях від заздоровниць до похмілля. Даремно Казимир закликав святкувати ще не здійснене, подумав був Ян, але невдовзі між ним та забобонами стало тривале марнослів’я і кілька келишків терпкого джину. Зненацька його спостигло млосне відчуття нереальності, як-то в дитинстві, коли, задивившись на якусь цяцьку на ярмарку, він відставав від батьків, за чиїми спинами одразу ж стулявся ворожий натовп.
— Янчику, ану йди сюди! — торкнувшись його плеча, прошепотіла Марічка. — Хочу в тебе про щось спитатись.
— Про щось я тобі розповів ще в третьому класі! — насилу вибравшись із хваткої млості, розсміявся Ян.
— В загальних рисах… — погодилась Марічка, притиснувши брата до підвіконня, осторонь від іменинних веселощів, — ти мені ось що скажи — як у вас із Мілою?
Ян здивовано блимнув.
— Та нема куди краще! А чого це ти питаєш?
Янова сестра рвучко стенула плечима.
— Скільки це ви зустрічаєтесь? Другий рік? Чи не здається тобі, що час уже визначатись?
Приємна терпкість раптом тяжіє до гіркоти.
Ян вихопив Мілу поглядом з нещільної купки друзів. Гарна, юна, приязна — он навіть з тою Санта-Марією знайшла, про що перемовитись. Він любив її, він жив з нею… Він звик до неї, теплої і затишної, як домашній плед… Немов відчувши його уважний погляд, Міла стріпнулась, несміливо усміхнувшись.
— А чого ти думаєш, що сім’я — це те, чого мені зараз найбільше бракує? — відсторонено спитав Ян.
Марічка відвернулася до вікна, споглядаючи сповиті туманом вежі.
— Сім’я — це основа всього… всього, що завгодно.