— Ти зарозумілий і гордий.
— Меа culpa.
— Ти — мавпа в людському обличчі.
— Я поміщу твої останки в свиняче лайно.
— Тебе треба зв'язати й кинути в яму.
Вони спускалися Чіпсайдом до кафедрального собору. Будь-який перехожий просто подумав би, що канонік бурмоче молитви.
Із застиглого виразу обличчя Драго було ясно, що це якийсь звичний ритуал; насправді, канонік сам навчив його, що казати. Вони пройшли крізь Малу браму до подвір'я Св. Павла, у північно-східному кутку, та опинилися на території собору; там рушили знайомою піщаною стежкою до будинків, зведених для тридцяти великих каноніків. Щойно вони ввійшли до помешкання Свіндербі, канонік зняв мантію і ліг на підлогу головного покою, широко розставивши ноги й руки.
Драго замкнув і засунув двері.
— Покажи мені свій зад, мов хтива мавпа при повному місяці. — Він став навколішки і стягнув з духовника сорочку та панчохи. — Фу! Твої панталони замащені твоєю дупою.
— Ти — загублений чоловік. — Драго підійшов до дерев'яної скрині й витяг звідти свинцевий батіг. Канонік знову благально подивився на нього, а потім заплющив очі. — Ті — мішок, повний лайна. — Він заніс батіг.
Йомен хльоснув батогом.
— Ти — шмат багна, прикритий одягом.
Кілька хвилин по тому Драго, насвистуючи, залишив господарські покої та пішов на лани постріляти з лука.
Ґарет Бартон, Франклін і передречений, проминув Велику браму на південь од собору Св. Павла. Він мимохіть подумав про те, скільки паломників рушили навпростець до пекла цим брукованим шляхом. Здавалося, ніби саме повітря бринить од їхніх пронизливих криків, наче воно просякло ними, мов гнилим смородом інших церковних справ. Ґарет був одним із тих найзавзятіших передбачених, котрі, на підбурення Ексмю, записали на пергаменті «Вісімнадцять висновків». Він обережно згорнув аркуш і поклав до кишені плаща. На відкритому просторі поза усипальнею батьків Св. Фоми Беккета, під вигуки глядачів «Так!» і «Ні!», як завжди, проводилися змагання з боротьби. Перед склепом стояв лоток писаря; вивіска над його головою зображувала руку, що тримає перо. Він пильно подивився на Франкліна, ніби силячись вгадати мету його візиту до цього місця.
Годинник на дзвіниці показував другу, коли Ґарет Бартон увійшов до собору через західні двері. Всередині пахло стайнями. Вигуки торговців і рознощиків змішувалися під високими склепіннями, нагадуючи дивне дзижчання й гудіння тисяч бджіл; то було тихе ревіння та гучний шепіт, неначе море голосів і кроків. Бартон ледве чув мірний наспів паломників, що скупчилися коло сяючої гробниці Св. Ерконвальда. Цей світ був усього-на-всього ярмарком! Баристери стояли під своїми колонами в очікуванні клієнтів, і їхні кармінові відлоги майже губилися серед натовпу носіїв, лоточників і священиків. Холодну й темну кам'яну підлогу нефа було вистелено сіном. Це було 6 темне місце, навіть серед білого дня, якби не свічки та смолоскипи, що горіли попід образами та розмальованими стінами. Широкий сонячний промінь перетинав неф, але він здавався бляклим проти яскравих колон.
Він притулився лобом до кам'яної ширми, що тяглася під хрестом із розіп'ятою фігурою Спасителя. Казали, що розмаринове дерево не може вирости вищим за Христа. Бартон подивився вгору на намальований образ, зранений і стражденний. Невже це правда, що кажуть астрологи — нібито тіло Христа-немовляти перебувало під впливом планет і сузір'їв? І його смерть було прописано в зорях? Ото було би справді дивно, якби творіння могло мати силу над своїм творцем. Утім це було ніяк не дивніше за те, чого вчив передречен Вільям Ексмю: що інколи Бог мусить підкорятися дияволові Час настав.
— Що ти тут робиш? — Писар стояв позаду; він простежив за ним через собор і до клуатру.
— Що я роблю? Веду тебе до райських брам. — Бартон і досі тримав камінь у руці й тепер одним жорстоким ударом звалив писаря з ніг.
Потім поспішив назад через клуатр і повз Танок смерті. Він якраз зайшов до північного трансепта і крокував повз фреску з Чудесами Богоматері, коли почув своє ім'я. Він спершу глянув на фігури по стінах, осяяні неземним світлом, а потім облизнув кров із правого кулака. Він злякався, аж тут побачив під колоною Роберта Рафу, економа.
— Мерщій, Бартоне. Бог тут. Ходімо зі мною. — Рафу знав найкоротші шляхи й повів Бартона до новозбудованого південного трансепта, де вже розклали свій товар хутряники. — Ти прибив Висновки?
— За мною дехто стежив.
— Стежив?