Вони звалися «innocentes» або «передбаченими», тому що як істинним послідовникам Христа їм було відпущено всі гріхи. Кожне з них несло у собі частку слави Христової, а їхні дії були цілком зумовлені духом Божим. Вони могли брехати, чинити перелюб чи вбивати людей — без ніяких розкаянь. Якщо хтось із них пограбував жебрака чи відправив когось на шибеницю, йому (або їй) нічого було боятися; душа, чиє тілесне життя було забране, однаково поверталася до свого начала. Передречені могли віддаватися содомії чи лягати з будь-яким чоловіком або жінкою; вони ж бо мусили сповна задовольняти потяги своєї природи, інакше ризикували втратити свободу духу. Вони могли заслужено вбити будь-яку дитину, зачату внаслідок їхніх дій, і кинути її в воду мов черв'яка, без усілякої сповіді; адже дитина теж поверталася до свого начала.
Декілька місяців тому в підвалі книгарні Ексмю розповів їм про низку знамень. «Є багато різних знаків, які являться перед тим днем, — сказав він їм, — за якими ми остаточно знатимемо, що цей день близько, а не далеко. Серед них будуть такі знаки або прикмети, що їх проголошує Христос у Євангелії, коли мовить: «І будуть ознаки на сонці, і місяці, і зорях». Ви маєте розуміти, що Христос говорить не тільки про чудеса, котрі можна побачити на видимих планетах перед нашими очима, але й про примарні ознаки фатального пришестя, які є вельми тонкими для розуміння».
Тож у наступні тижні він говорив про з'єднані кола та про п'ять ран Лондона. Так само, як кров убитої дитини заволає, коли її не прикрити, тож і кров Христова є видимою лише тоді, коли з неї зняти облудний покров світу. «Ми мусимо вдруге розіп'ята Його на древі, аби Його образ покрив собою все творіння. Христосові в Його смертній погибелі було нанесено п'ять ран; ми мусимо нанести п'ять смертельних ударів по п'ятьох різних місцях плотської церкви, якою є церква сього світу. Звідки п'ять? Бо це образ усього сущого. П'ять радостей. П'ять почуттів. Ми маємо тримірний всесвіт, потрійні обрії землі, повітря та моря, але мусимо додати до них час і простір, що вони є ангелами Божими. Отже — п'ять. Це було оголошено мені словами, що є обраною піснею перед Богом, світочем у нашому житті, медом на згорьовану душу. Коли на Лондоні буде написано вогняні круги, се буде вірною ознакою, що смерть увійшла в ворота. Що суд близько».
Отже вів переконав їх, що п'ять лондонських церков або святинь мусять бути вражені вогнем і смертю. Тільки в такий спосіб можна буде наблизити Судний день.
Ерудит Емнот Галінґ залишив конвентикль і прямував Міхуровою вулицею до свого помешкання в Бевіс-Маркс. До комендантської години лишалося зовсім трохи часу; останні вуличні торгівці пакували свої скрині й ящики, і в останніх променях сонця фруктівники та вафельники намагалися втелющити свій товар перехожим, які поспішали додому. Він пройшов повз трактир під назвою «Поборники», звідки донеслися слова «корона» та «мир»; хмільні відвідувачі сперечалися щодо рішення короля Річарда відпливти до Ірландії незважаючи на погрози з боку Генріха Болінґброка, висланого до Франції. Але Емнота не хвилювали такі справи; він дивився на події цього світу з нудьгою, що межує з неприязню. Що йому той король? Мов соломинка на підошві.
Він купив собі вафлю за фартинг і, вгризаючись у хрустку скоринку, поставив собі питання: «Якою є тривалість цієї ночі?». Він навчав себе геометрії, або мистецтва метрики. Цього дня сонце було в 21-му градусі та шести мінутах від Тельця — гарний день для сухожиль і серця. Всім відомо, що світ було створено на весняне сонцестояння і що Бог створив людину в квітні; отже ця пора мала чимало магічних властивостей. Але чи гарною буде ця ніч для дослідів? Під час комендантської години Емнот займався алхімією, ретельно зачиняючи всі вікна в своєму будинку чорними завісами, щоби ніхто не побачив гарячого вугілля. Саме він виготовив порох і приніс його Річардові Мароу до зеленого сараю попід монастирськими стінами.
«Це гарний порох, — сказав він тоді — Береш дві унції калієвої селітри та півунції самородної сірки, потім змішуєш їх у ступці з червоним оцтом. Запахло сіркою? Тоді додаєш нашатир і натрієву селітру, перемішану з дрібним вугіллям. Звідси чорнуватий відтінок. Висушуєш у череп'яному полумиску над слабким вогнем, а коли добре просохне, товчеш, доки не отримаєш отакий дрібний порох. Він такий крихітний, що його можна просіяти крізь решето! Найкраще вугілля для цієї справи — липове».
Те саме вугілля Емнот використовував і в своїх пошуках алхімічного золота. Він був чоловіком не скупим. Завзятим — так, і щиро зацікавленим, але не жадібним. Не мав уявлення про земні речі й, мов легендарна саламандра, жив лише у вогні своєї фантазії. Він вичислив, що в момент його народження сонце стояло в Близнюках із незначним відхиленням у бік Рака; це був період піднесення Юпітера, отже Емнот був упевнений, що його життя буде присвячене студіям і навчанню. Таким чином, вартість золота його не цікавила; його тішив сам пошук як такий. Як один із передречених, він вірив, що має унікальне благословення в усіх своїх намірах, і не сумнівався у своїй здатності добувати золото з простіших речовин. Це було тільки питання міркувань і розрахунків, зведення всіх світових сил до однієї системи. Коли сонце старішає і в своєму гарячому нахиленні входить до Рака та тьмяніє, тоді починається праця. Коли сфери були співвіднесені з його тілесними флюїдами, коли елементи основної матерії були кальциновані та відновлені пропорційно двадцяти восьми домам, що належать до місяця, тоді промениста година ввійде в його перегінний куб.
Емнот полюбляв числа та послідовності. Він пробував винайти геометрію для пересувань голубів у дворі під своїм помешканням; він вираховував вірогідність удвічі зустрити одного й того самого незнайомця на певній вулиці; він удивлявся у нічне небо й намагався оцінити відстань поміж усіма дев'ятьма сферами. Ось чому його так глибоко переконав змальований Вільямом Ексмю образ кіл, що являли собою частину більшого кола; це узгоджувалося з усіма його думками та здогадками. Емнот Галінґ був завжди завзятим і завжди діяльним; він облизав із пальців яйце та сир і збіг нагору сходами.
Щось притаїлося в кутку, чекаючи на нього.
— Га! Ти хто? Чому ти сидиш тут у темряві?
— Се я. Габріель.
— Яким вітром тебе занесло сюди, кузене? Давно я вже тебе не бачив. — Емнот стиснув кузена за плече. — Швидше. Заходь. Знімай свою накидку. Сідай. — Аж тут він звернув увагу на обличчя Габріеля. — Тобі завдали шкоди?
— Так. На мене насувається лихо. Я певен.
— Сідай.
— Емноте, ти дуже добре знаєшся на слизькій науці? — Його рука ходила вверх і вниз, наче він трусив невидимі кістки. — Тобі відомо про сновидців і геомантів?
— Я науковець, Габріелю, а не чаклун. Сідай-но.
— Втім ти казав, що в зорях записано смерть кожного ясніше за будь-яке скло.
— Це так. — Він помовчав. — Тебе вразила хвороба?
— Така, що її не зцілить жоден лікар. — Габріель опустився на низеньку дерев'яну табуретку, але потім одразу підвівся й підійшов до вікна. — Я зневірився.
— Не кажи так, Габріелю. Навіть промовляти ці слова — великий гріх.
— Але в мене велике горе. — Він дивився на вулицю внизу. — Я відзначений.