Вона допомогла йому подолати останній прогін і подивилась услід, коли він зашкандибав до клозету.
— Хай п'ятниця стане твоїм судним днем, любий чоловіче. Хай це буде днем твого вигнання і твоєї зради. — А потім вона згадала Писання. — Хай що було, те мине.
Радульф Страго обережно присів на стільчак.4 Він відчував, як його шлунок аж крутиться від болю. Шлунок горів полум'ям. У кутку була дерев'яна труба, що вела до обкладеної каменем відхожої ями під землею, й на мить йому здалося, ніби вона ворухнулась, мов жива. Піт стікав по ньому струмками.
— Сонце, — мовив він, — не меркне від того, що світить на гноївню. Тож хай воно світить на мене.
У свинцевому баку під дверима дзюрчала вода, але Радульфові здавалося, ніби там вигримує громовиця. «Блажен труп, що на нього дощить. Але як я загиджу сидіння, ніхто на нього вже не сяде». Він простягнув руку за підтирками — жмутами сіна та шматками тканини, наваленими біля стільчака.
Анна Страго знайшла його скорченим на глиняній підлозі зі шматком бавовни в руці; з-поміж його сідниць досі струменіли нечистоти.5 Вона не хотіла торкатися тіла; ці дні безповоротно минули. Тому вона вибігла на вулицю з криками: «Смерть! Смерть!» По тому вона повернулася додому й обійняла Дженкіна.
— Підмайстер більше не має майстра, — сказала вона йому. — Зате має господиню.
Під час дізнання коронер оголосив, що в Радульфа Страго стався напад після того, як ораторія була вражена вогнем, і він помер щонайприроднішою смертю; його вердикт задовольнив п'ятьох районних управителів, які оплатили поминальну месу за упокій Радульфової душі. А що могло бути природнішим і правильнішим для Анни Страго — після належного терміну жалоби, звичайно, — ніж одружитися з Дженкіном? Вона сказала сусідам, що надмірна скорбота лише шкодить душі покійного, що здалось їм усім дуже мудрою думкою. Відтак народ порішив, що ґешефт процвітатиме — і не помилився. Як сказала Дженкінові сама Анна Страго: «П'ятниця — день гарний». Утім, спрадавна існує повір'я, що в Лондоні вбивство приховати неможливо й воно завжди знайде час виявитися.
Тут чоловічий голос гукнув: «Сходьте! Сходьте!» Четверо пошепки привітали одне одного фразою «Бог тут», а потім зійшли кам'яними сходами до підвалу книгарні.
Вони опинились у кімнаті восьмикутної форми з кам'яною лавою попід стінами; перед східною стіною височів великий кам'яний престол, а посередині приміщення стояв дерев'яний стіл. Тут уже зібралося чимало інших чоловіків і жінок, але приглушене мурмотіння відразу стихло, щойно Вільям Ексмю наблизився до східного престолу. Його аудиторія зайняла місця на низькій кам'яній лаві.
— Це був гідний початок, Річарде Мароу, — мовив він без усяких формальних преамбул.
Тесляр підвівся на ноги і схилив голову.
— Всього тільки одна свічка й трохи чорного пороху.
— Добре сказано, Мароу, добре сказано. Хіба не знаєш вірша: «Ми віднайдемо Єрусалим зі свічниками»?
Тепер подав голос Франклін Ґарет Бартон:
— Ораторія була лише завісою, створеною, аби тільки бути порушеною. Як і всі обіцянки фальшивих ченців. Усі їхні індульгенції, молитви, граматки — все це диявольські облуди, вигадані самим батьком брехні.
Роберт Рафу вирішив уставити своє слово:
— Молитви здатні допомогти мертвим не більш, аніж подих людини здатен зрушити велике судно.
Тему підхопив Вільям Ексмю:
Якась жінка вигукнула:
— Вони моляться Діві Брехоматері! Вони вшановують Фому Дурійського!
— їхні будівлі не завдають ані зла, ані добра чоловічим душам, — мовив Ексмю, — але вони можуть обігріти чоловіче тіло, якщо їх підпалити. Воску, витраченого на їхні свічки, вистачило б, аби освітити шлях усім бідним людям і їхнім тваринам.