— Чи коли-небудь простить мене бог?
— Він уже простив,— заспокоював її батько.
— Наче диявол у мене вселився,— виправдовувалась матуся.
— Так воно й було, Тіс,— погодився батько.
Потроху мати заспокоювалась.
— Ох Калебе! — зітхнула вона.
Щоб ви не подумали, ніби я прагну розчулити вас, скажу, що в ті дні ми з Елізою були не вразливіші за кам'яні статуї.
Ми потребували батьківської любові, як риба потребує парасольки.
Тож коли мати вигукнула, що ненавидить нас, ми сприйняли це спокійно. Ми просто замислилися над поведінкою матері в суто інтелектуальному плані.
Нарешті вона таки опанувала себе. Якщо вже господь бог вирішив випробувати її в такий спосіб, вона знайде в собі сили ще на сотню таких днів народження. Та перш ніж остаточно підготуватися до цієї покути, вона висловила одне побажання:
— Калебе, я все на світі віддала б за один проблиск розуму в очах хоч котрогось із наших близнюків.
А це було так просто владнати.
Простісінько.
Отож ми з Елізою пробралися до неї в кімнату й зробили з простирадла великий транспарант. І, коли наші батьки міцно заснули, ми крізь потаємний отвір за відсувною стінкою шафи пробралися в їхню спальню і повісили той транспарант таким чином, щоб він виявився першим предметом, на якому вранці зупиняться очі батьків.
Ось що було на ньому написано:
ЛЮБІ НАШІ МАТЕР І ПАТЕР!
МИ НІКОЛИ НЕ СТАНЕМО ВРОДЛИВИМИ,
АЛЕ ЦІЛКОМ МОЖЕМО БУТИ ТАКИМИ РОЗУМНИМИ ЧИ ТУПИМИ, ЯКИМИ ЗАХОЧЕ БАЧИТИ НАС ОТОЧЕННЯ.
ІЗ ЦІЛКОВИТОЮ ДО ВАС ПОВАГОЮ,
Отак воно.
Оце так ми з Елізою зруйнували наш рай — нашу країну двох.
Наступного ранку ми прокинулися раніше від батьків, навіть ще перед тим, як слуги прийшли одягати нас. Ми не передчували ніякої небезпеки. Одягаючись, ми ще уявляли собі, що розкошуємо в нашому раю.