Ми з Елізою вдали, ніби миттю заснули. Проте за якихось півгодини вже сиділи разом у її кімнаті. Доглядальниці до нас не заходили — адже на здоров'я ми ніколи не скаржились. До того ж за нами закріпилася слава: «...просто золоті діти, коли сплять».
Тим часом ми скористалися люком таємного ходу, що був під Елізиним ліжком, і, підміняючи одне одного, почали стежити за батьками, які зачинились у бібліотеці. Крізь непомітний отвір, просвердлений нами в стіні та картинній рамі з портретом професора Ілайю Рузвельта Суейна, їх було добре видно.
То була дивовижна бесіда. Наші любі батьки розмовляли так мляво, що спокійно могли б і поснути. Здавалося, батька з матір'ю зачаровано, і через те вони говорили тільки на теми, які анітрохи їх не цікавили.
І їх справді було зачаровано. Але що то за чари, ми з сестрою здогадатися не могли: бажання смерті власним дітям повністю паралізувало і скувало їх.
І я певен, хоч ніяких доказів у мене нема: жоден з них ніколи не сказав уголос, що хоче нашої з Елізою смерті.
Отак воно.
І ось тоді в каміні раптом засичало. То з сирого поліна шумно вирвалася пара.
А що мати, подібно до всіх живих істот, являла собою сполучення хімічних реакцій, то вона зойкнула моторошним вереском. Її хімічні компоненти зажадали відреагувати цим зойком на сичання вогню.
Проте материні хімічні сполуки не вдовольнилися тільки цією простою реакцією. Вони вирішили, що настав час, коли матінка має висловити вголос свої почуття до власних дітей. І вона їх висловила, та ще й як! Руки їй зсудомило, спина в неї вигнулася дугою, а обличчя взялося зморшками. Замість ще молодої жінки ми побачили перед собою старезну відьму.
— Ненавиджу їх! Ненавиджу їх! Ненавиджу їх! — вигукнула вона.
І вже за кілька секунд мати цілком ясно і недвозначно сказала, кого саме вона ненавидить.
— Ненавиджу Вілбера Рокфеллера Суейна та Елізу Меллон Суейн.
Тієї ночі мати зазнала нападу тимчасового божевілля.
Згодом я навчуся краще розуміти її. І хоч мені ніколи не судилося любити ні своїх батьків, ні когось іншого, я ще не раз захоплюватимуся бездоганною порядністю матері. Вона зовсім не була лихослівною. Хай би то був прилюдний виступ, хай приватна розмова — через неї нічия репутація не страждала.
Отже, насправді то була не наша рідна мати, яка напередодні нашого п'ятнадцятиріччя заявила: «Як я можу любити цих моторошних потвор?» — маючи на увазі, звичайно, Елізу й мене.
Ні, то таки була не наша матуся, яка мовила, звертаючись до батька: «Як могла я спородити на світ дві отакі без'язикі колоди?»
І таке інше.
А що ж тато? Він схопив її в обійми, заливаючись слізьми від любові й жалю.
— Ох, Калебе, Калебе,— голосила вона в обіймах чоловіка,— це була не я!
— Авжеж не ти,— погодився він.
— Пробач мені.
— Звичайно.