Я так ніколи й не подивився того відео.
А я клацав пальцями і питав:
— Ви хочете картоплю з оцим?
Я ніколи не взяв у когось однодоларової банкноти без того, щоби потім не помити собі руки.
Можливо, якби я в ту мить борсався у власних фекаліях, можливо, люди і склали б два плюс два, але потім на відеозаписі з камер спостереження в універмазі під час дійсно ідіотської пожежі загинули всі оті китайці, і світ комедії геть забув про мене і про мою брудну катастрофу.
Але не забула Кловіс. І я не міг.
Кловіс приходила обідати — чизбургерами, — привозячи з собою юного клієнта, чиї пальці були зрощеними у дві опецькуваті клішні, а ноги всохлими, марними. Ектродактилія, яку ще інакше називають «синдром рачачої клешні». Вона познайомила мене з молодою жінкою, в якої була пігомелія: це означає, що вона мала чотири ноги, тобто — два тази поряд один біля одного і чотири функціональні ноги, які вона приховувала під довгими спідницями.
І врешті-решт Кловіс запрошує мене до своєї квартири, щоб познайомити з якимись людьми. Я їй кажу, що в мене кожен цілісінький день ніщо інше, як знайомства з людьми. А Кловіс каже, що це зовсім інше.
У себе в квартирі вона знайомить мене з дівчиною, в якої дві руки і дві ноги, а з-під нижнього краю її топіка стирчить майже повноцінна інша особа. Перша у мене справжня гетероадельфійка, її звуть Мінді. Далі я знайомлюся з парубком, у якого величезне, наче подушка пухке, обличчя. Нейрофіброматоз — хвороба, яка ще зветься «людина-слон». Хлопцю двадцять три, його звуть Алекс. Я знайомлюся з гарненькою рудоволоскою, яка не має ніг, самі лише ступні ростуть в неї з черева. Недовершений остеогенез. Її ім’я Ґвен, їй двадцять п’ять.
Кловіс каже мені:
— Ти знаєшся на музиці, ти знаєшся на сценічній режисурі.
Вона каже:
— Це їхня ідея, але вони сподіваються, що ти можеш навчити їх екзотичним танцям…
Вона має на увазі стриптиз. Трупа екзотик-танцівників з різними порушеннями. Усі вони були молодими і нудилися в Солт-Лейк-Сіті. Напрямок думок в них був таким: кожен може накачати трохи м’язів, вибілити собі волосся й обпорскатися фальшивою засмагою. Чому б не запропонувати публіці щось таке, що не ґрунтується на купі брехні? Чому б не подати таких танцівників, які не ховаються за фальшивими усмішками? Отака от зграйка шалених, ідеалістичних молодят. Тільки в Юті.
Я їм кажу, ну звісно ж, вони молоді і сповнені мрій. Звісно, вони жахливо спотворені. Але чи вміють вони танцювати?..
А Кловіс каже:
— Я навчила їх тому, що знаю про роботу біля жердини, але сподівалася…
Ті мільйонери, директори кіностудії, вже вклали авансом під низькі відсотки семизначну суму у стартап-проект. Чорт, якщо я зможу навчити декого з цих стероїдних слонів танцювати, я зможу навчити будь-кого.
Як воно там проголошується, на «Бекпейджі»: «Втілюй свої фантазії».
Щодо мене особисто, жодне шоу не починається без того, що мене кидає в піт за лаштунками. Рахую секунди кожної пісні. Відстежую, чи не роблять нотаток агенти «ASCAP», і кожний м’яз у мене в руках і ногах конвульсивно смикається, проживаючи кожен місток, колесо, сальто чи стрибок зі спини на рівні, які я сам колись так класно виробляв на сцені. Дивлячись на цих шалених дітей, як вони виманюють складені банкноти і заради винагороди витанцьовують перед кимось приватно, я ловлю себе на тому, що шепочу.
Я шепочу:
— Благослови мене, я ж бо приніс тобі цей скромний дарунок…