— Ох же ж і Містер Елегант…
Мене утримувала застебнута ременями ковдра, я чув сморід лайна. Я запитав у техлаборанта — що трапилося? І він, засовуючи гаманець собі до задньої кишені, відповів:
— Приятелю, краще тобі не знати…
Приходила одна працівниця соціальної служби, сідала біля мого ліжка, розказуючи, що мозок є нічим іншим, як постійним циклом електричної активності, що напад корчів — це як електростатичні перешкоди в атмосфері, як гроза в людській голові.
А я їй:
— Пані, розкажіть мені щось, чого я не знаю.
Розповідає про це, і очі в неї беруться туманом. Кловіс не пам’ятає, як вона зісковзнула донизу по тій жердині. До тями вона прийшла за лаштунками, і вагітною від приблизно тридцяти двох клієнтів. Від декого двічі.
Я її питаю:
— Яка пісня?
І Кловіс із затуманеними очима відповідає:
— Ах, — погоджуюсь я. — Той ніжний, похмурий вокал Бет Ґіббонс. Чотири хвилини, одинадцять секунд.
— Чотири хвилини, вісім секунд, — заперечує Кловіс. І, скинувши на мене дугою брову, додає: — Завжди уточнюй свій сценічний час. Ніколи не довіряй тому, що позначено на вкладці.
Я питаюся, яке в неї було сценічне ім’я.
І Кловіс, дивлячись на свій годинник, каже:
— То було так давно.
Вона каже:
— Мені майже тридцять.
— Мені теж, — кажу я.
І, дивлячись у якусь із шпитальних форм у себе в течці, Кловіс каже:
— Я так і здогадувалася, що вік, який вони тут записали, неправдивий.
Перш ніж їй встати і вийти, я попросив Кловіс розказати мені, що трапилося. Що насправді було далі.
Дитина народилася, сказала вона. За дев’ять місяців після того, як вона там очуняла, пологи, мов з підручника. Хлопчик. Там аж ніяк не було схожим на те, ніби хтось, і то моментально, лімузином від’їхав жити в огородженій від сторонніх громаді в Малібу з двома ґеями-мільонерами, директорами кіностудії.