— Ви, пані, не єдині, хто може приводити у цей світ нове життя.
І сам він є цьому доказом. Спочатку він був просто хлопцем, який намагався наростити собі члена і розбагатіти, а наступна річ, що він її розуміє, — це те, що він є прохідною брамою для якихось нових домінантних видів.
Але тут проблема: він не може здійснити цього сам-один.
Всього лиш один… один поцілунок, і Ітан знову обернеться на її Принца Чарівність.
Та дещиця, яка ще залишилася від Ітана, вже висотана досуха, зжужмлена до прищика на сраці в цього монстра, але він продовжує прислухатися до верещання Мони.
Після вереску, знає він, вона намагатиметься втекти. Так само, як намагалися Ембер і Венді. А після того як він оклигає, він прокинеться і знайде Мону такою ж, як був знайшов Ембер: задушеною, і в синцях, і всяке таке інше, і, поки батьки не повернулися додому з роботи, йому доведеться заховати її тіло до своєї шафи. Потім, наступного дня, йому доведеться йти в школу і сидіти поряд з порожнім столом Мони. А після полудня він мусить поспішити додому і закопати її. Він майже впевнений, що ні поліції, ні його батькам ніколи цього не зрозуміти. Щойно повії, в яких він брав проби, унюхають, куди дме вітер, вони зчинять галас, і ніхто не отримає ексклюзивних патентних прав.
Потім, на довершення неприємностей, йому доведеться розпочинати все спочатку з якоюсь новою подружкою.
І отоді-то Ітан щось відчуває. Ніби лоскіт. Лоскотання.
У цю мить він відчуває щось тепле. Це теплий дотик пальців, це Мона проникає глибоко у тремтливі хащі поплутаних волосків і обвислої плоті і її прекрасні, м’які губи обхоплюють маленьку, вологу частинку того, що ще залишилося від нього.
Він сьорбнув кави, посилаючи тим, хто на борту, додаткову порцію цукру та кофеїну. Воліючи збити тиск, що раптом підскочив, він теж уявив себе на кораблі: він підкидає слова в топку величезного океанського лайнера, величезного настільки, що кожна каюта на ньому розміром з футбольне поле, а бальна зала така, що дальніх стін не видно. На повних парах корабель борознить океанські простори, над якими висить ніч без кінця і без краю. Кожен ліхтарик на кожній палубі сяє яскраво, як в операційній, і грає вальс; під звуки вальсу труби вивергають з димом усе ще не згаслі іскорки спаленого діалогу. Обливаючись потом, він стоїть у бункері кочегарки, широко розставивши ноги для рівноваги, і шурує всі ці «хелло», «хепі бьорздейз» та «хев е найс дейз» прямісінько до ревучої топки. У полум’ї вже згинула ціла купа «я тебе люблю» і завали «це з податком чи без?». А потім він побачив планету, блакитну та довершену, якою тільки може бути планета, котрій не потрібні слова, і корабель усе ще посеред океану в пошуках пристані. Хай навіть не океанський лайнер, а проста рятівна шлюпка, досить і її. А може, немає і шлюпки. Лиш останній, уже приречений вмирати, мореплавець, у якого на язику ще залишилися останні у світі слова, з останнім подихом спитає: «Хто він?» І цього вистачить, аби раю настав край.
На світанку запищала рація «вокі-токі». Спершу атмосферна тріскотня, а слідом уже голос. Жіночий голос. Напівзарита в землю, забита порохом рація спитала:
— Веселкове Сяйво, ви мене чуєте?
Черговий кашель радіозавад повис у курявому повітрі.
— Веселкове Сяйво слухає.
— Ви певні, що там саме «Кучерява м’ята»?
Спальний мішок розгорнувся, демонструючи його мешканця: засмаглого бородатого чоловіка. Що перебував під загрозою задушення плутаниною бісерних намист. Намист, що вчепилися у волосся на його голих грудях. Одна бісерна низка закрутилась петлею крізь срібне колечко пірсингу в його нижній губі. Тримаючи вокі-токі собі біля вуха, чоловік перепитав:
— Де?
Він відчув запах котячої сечі. Вхопив вільною рукою жменю свого заплетеного в кіски-дредлоки волосся й підніс до носа.
Голос Суничного Тістечка промовив:
Мала спала так міцно, що навіть зграя мух, які обробляли її цицьки, не могла її розбудити. Веселкове Сяйво відігнав їх помахом. Такий собі порожній жест галантності. Мухи задзижчали в повітрі; тієї ж миті, як він піде, вони знов опустяться на неї, як стерв’ятники.
Суничне Тістечко запитала в нього, чи варто їй викликати копів.
Це знову повернуло його до реальності. Майже реальності. Достатньо близько. «Мелларіл» дедалі виконував свою магію.