— Просто вислухай, — каже їй Ітан. Він розповідає про поїздки до східної частини міста. Як пізнього вечора вислизаєш з будинку і їдеш автобусом у східну частину міста. Іншим часом, по вікендах. З дослідницькою метою. Дорого те не коштувало.
Слухаючи це, Мона робить таке обличчя, ніби вона розуміє, до чого він веде.
— Я надягав латексні рукавички, — каже Ітан, захищаючи свої методи. Свій науковий протокол. Він розповідає, як крав стерильні ватяні палички з кабінету шкільної медсестри і чашки Петрі з хімічної лабораторії. Взяті проби він культивував просто тут на столі, у своїй кімнаті.
Мона дивиться на той захаращений книжками стіл. Підручники з вірусології. Жодних чашок Петрі. Вона питається:
— Ти мав секс з повіями?
Ітан кривиться:
— Ні, — каже він. — Я всього лише шарував їх.
Судячи з її виразу, Мона уявляє собі картину чийогось шарування. Як на якомусь кораблі моряки з повними мильної води відрами шарують швабрами палубу.
Для уточнення Ітан пояснює:
— Кожну особу я розпитував про історію її інфекції. Як давно вона проявилася. Як швидко вона поширювалася. Ставив запитання про дискомфорт та будь-які інші негативні симптоми.
У Мони вже такий вираз, що вона готова знайти свій одяг.
Щоби виграти час, щоб її заспокоїти, Ітан каже:
— Це не те, що ти думаєш. — Він каже, заспокійливо: — Якщо тебе було вакциновано, обіцяю, жодної небезпеки для тебе немає.
Мона зсовується з ліжка. Вона тягнеться по свій телефон, але Ітан дістає до нього першим. Тримаючи телефон на відстані витягнутої руки від неї, він уточнює:
— Пам’ятаєш, яким навіженим мусив здаватися той чоловік, з першим татуюванням?
Очі Мони знову вдивляються у його очі.
Ітан розповідає їй це тому, що бажає, аби вона зрозуміла. Він не псих. Але й не те щоби він був святенником; просто йому потрібно залишити деякі речі нерозголошеними. Він бажає, аби вона знала чого очікувати, коли він скине з себе штани. Він митець свого роду. Він новатор-першопроходець. Він їй це розповідає, щоб вона не закричала, коли сама все побачить.
Він спинається на рівні, стаючи над нею. Він нагадує:
— Пам’ятаєш ту первісну пані, що проколює собі кісткою носа?
Далі він береться рукою за ремінь штанів. Береться, щоб розстібнути пряжку. Шпурляє собі через плече телефон. З ляском розмикає ремінь.
Він не бажає, щоб вона закричала, як кричала, гукаючи по допомогу, Ембер Рейнолдс. Чи набирала 9-1-1, як то намагалася зробити Венді Файнермен.
Ітан — втрачена ланка, що не бажає бути втраченою. Він каже: