— Як його звати? — Я ніколи не називав їй своє ім’я.
А Саманта хитає головою і каже:
— Ти його не знаєш.
Тож я питаю її…
Я питаю, як можна зустрічатися з кимось, хто не вірить в істинного і єдиного християнського Бога?
Я стою перед нею, а мої одяг, зачіска і мрії — все, що в мене є, — зійшло з того самого конвеєра, що й її, я просто ще один клон, і я кажу їй:
— Усі ті індуси… Індуси — гімнюки…
А вона:
— Пробач, — і розвертається так, що хвостик злітає вгору, і йде геть.
А я кричу їй навздогін, що вона біла. Я кричу, що вона дівчина білої раси. Їй треба зустрічатися з білими християнськими хлопцями. А не злигуватися з якимось кольоровим дристуном з іншого боку планети і не народжувати від нього богопротивних покручів…
Я кричу їй услід:
— Я Білл! Мене звуть Білл Гендерсон!
Але Саманта Веллс уже зникла з очей.
У Мони Ґлісон на щічці сіднички витатуйовано невеличкого Мікі Мауса, тому Ітан вирішує розпочати з нього. Він цілує те місце і каже, промовляючи ці слова впритул до шкіри:
— Уяви собі першого печерного первобутнього.
Мона каже:
— Не треба.
Вона каже:
— Лоскотно.
Проте не перевертається.
Знову ж, він цілує її мишеня і каже:
— Уяви собі якогось первобутнього, що його штрикнули обгорілою ломакою. Сажа застрягає в нього під шкірою, і тому первобутньому доходить, що ця темна плямка не збирається бодай колись щезнути…