І все-таки Уркгартова влада не поширювалася безпосередньо з його офісу. Посада головного організатора не надавала повного статусу члену уряду. В Уркгарта не було машини величезного державного департаменту чи велетенської державної служби, щоб керувати; він мав анонімне завдання, безперестанно гарував за лаштунками, не виступаючи з промовами й не даючи інтерв’ю на телебаченні. Людина тіні.
А ще людина дисципліни. Він був наглядачем, чиєю роботою було «давати різки». А це означало, що його не лише поважали, а й боялися. Він був міністром з мережею найчутливіших антен в уряді. Щоб провести голосування, йому день і ніч потрібно знати, де можна знайти його членів парламенту, а це означає, що йому мають бути відомі їхні секрети — з ким вони у змові, з ким можуть спати, чи достатньо вони тверезі, щоб проголосувати, чи їхні руки часом не у когось у кишені чи на чиїйсь дружині. Всі ці гостренькі таємниці були зібрані й зберігалися у чорній книзі, зачиненій у сейфі, й навіть прем’єр-міністр не мав доступу до ключів.
У Вестмінстері така інформація — це влада. Багато хто з Уркгартової партії завдячував продовженням своєї кар’єри здатності його адміністрації вирішувати й подекуди прикривати їхні особисті проблеми. Бунтівні рядові члени чи міністри, яким ставали на заваді амбіції, змінювали свою думку, коли їм нагадували про колишні прояви нерозсудливості, які партія пробачила, та не забула. Дивовижно, якими поступливими ставали політики, коли стикалися з перспективою конфлікту їхнього публічного й приватного життя! Еге ж, навіть ця диспепсична стафордширська людинка, секретар міністерства транспорту, який планував виступити на конференції з промовою, задалекою від кола його обов’язків і заблизькою до поля прем’єр міністра, взявся за розум. Усе, що для цього знадобилося,— дзвінок додому до його коханки з м’юзу, а не до помешкання сімейства.
— Френсисе, як у дідька ви знайшли мене тут?
— Ой, Кіте, невже я помилився? Мені дуже прикро, я хотів переговорити з вами щодо вашої невеликої промови, але, здається, шукав номер не у тих рахунках.
— Що ви маєте на увазі, хай йому?
— А ви хіба не знаєте? Ми ведемо два обліки. Один — офіційний, а другий... Та не переймайтеся, ми тримаємо нашу маленьку чорну книжечку під дуже ретельним наглядом. Такого більше не повториться...— Пауза, а потім: — Правда ж?
Транспортний секретар зітхнув — це був звук, повний меланхолії і провини.
— Ні, Френсисе, не повториться, чорти б його вхопили.
Ще один грішник прийшов до швидкого покаяння.
Партія була в боргу перед Френсисом Уркгартом, усі це знали. І після цих виборів буде саме час попросити сплатити борг.
Уркгарта несподівано повернула до реальності одна з його відданих леді. В очах у неї було збудження, щоки зашарілися, подих важкий від кислого духу сендвічів з яйцем і крес-салатом, її відчуття сором’язливості й обачності притлумлене спекою і клопотами дня.
— Скажіть, містере Уркгарт, які у вас плани? Будете балотуватися на наступні вибори? — поспішно спитала вона.
— Що ви маєте на увазі? — відповів він вражено, його очі зблиснули від образи.
— Ви думаєте про пенсію? Вам же шістдесят один, так? На наступних виборах шістдесят п’ять, ба й більше,— провадила вона.
Він, високий і кощавий, низько схилився, щоб зазирнути їй просто в обличчя.
— Місіс Бейлі, я ще при тямі, а у деяких суспільствах мій політичний розквіт тільки починався б,— проказав він крізь стиснені губи, на яких не лишилося і сліду добродушності.— В мене досі повно роботи. Є речі, яких я ще хочу досягти.
Він відвернувся від неї, не потурбувавшись приховати своє нетерпіння, навіть при тому, що глибоко всередині знав: вона має рацію. Яскраво-рудий колір волосся його молодості давно зійшов, золото стало сріблом, як він полюбляв жартувати. Ніби для компенсації, Уркгарт носив дещо задовге волосся. Його сухорляве тіло більше не заповнювало костюми традиційного крою так щільно, як раніше, а блакитні очі з плином стількох зим охололи. У переповненій кімнаті його зріст і пряма постава створювали вишуканий образ, та один міністр, розлютившись на нього, якось сказав, що його посмішка нагадує ручку урни для захололого попелу. «Тож хай той попіл згодом стане твоїм, старий ти покидьок»,— відрубав той чоловік. Уркгарт проминув буйство середнього віку й не міг цього приховати, навіть від самого себе. Досвід більше не був союзником.
Скільки років він спостерігав, як молодші й менш талановиті чоловіки робили швидші зрушення? Скільки разів він утирав їм очі, підтирав сраки, ховав їхні секрети подалі від людського ока, щоб тільки розчистити їм шлях? Ще б пак, вони перед ним в боргу! В нього досі є час зробити свій прорив, та і він, і місіс Бейлі обоє знають, що небагато.
І навіть після того, як він відвернувся від неї, вона все одно переслідувала його, розповідаючи про запропоновану односторонню систему для торгового центру на Гай-стріт. Він благально підвів очі й зміг впіймати погляд своєї дружини, Мортіми, нав’язливо втягнутої в банальні теревені у дальньому кінці кімнати. Один цей погляд сказав їй, що порятунок занадто затримався, тож вона побігла до чоловіка.
— Дами, вибачте нас, будь ласка, але нам потрібно повернутися до готелю й перевдягтися перед підрахунком. Я просто не можу висловити вам усю нашу вдячність за допомогу. Ви знаєте, якими незамінними ви є для Френсиса.
Уркгарту навіть вдалося вичавити посмішку до місіс Бейлі, однак була ця посмішка як та одноденка, настільки коротка, що майже зійшла ще до того, як її вдалося розгледіти, та все-таки достатня для відновлення стосунків. Уркгарт швидко підійшов до дверей. Саме прощався з хазяйкою, коли секретарка його виборчої комісії, яка заклопотано робила швидкі нотатки, говорячи в телефонну слухавку, раптом махнула йому зупинитися.