Уркгарт усміхнувся.
— Не можу коментувати чутки, Менні, тим паче, вам відомо, що це вирішує тільки прем’єр. Я тут, щоб просто надати йому моральну підтримку.
— Ви з лордом Вільямсом консультуватимете прем’єра разом, атож?
Знадобилися зусилля, щоб втримати посмішку.
— А лорд Вільямс уже прибув?
— Більш ніж годину тому. Ми хотіли б дізнатися, чи слід очікувати ще когось.
Уркгарту знадобилася кожна унція досвіду, зібраного за роки в політиці, щоб не виказати свого подиву.
— Отже, мені час іти,— оголосив він.— Не можна змушувати їх чекати.
Він приязно кивнув, розвернувся на каблуках і рушив через дорогу, хоронячи свій план помахати камерам з ґанку Десятого Номеру, щоб це не видалося зарозумілим.
З протилежного боку вестибюлю, вимощеного чорно-білими кахлями, встелений килимом коридор вів до кабінету. Молодий політичний секретар прем’єр-міністра чекав у кінці. Наблизившись, Уркгарт відчув, що молодик почувається ніяково.
— Прем’єр-міністр чекає на вас, головний організаторе.
— Так, саме тому я й тут.
Секретар відступив.
— Він у кабінеті нагорі. Я скажу йому, що ви приїхали.
Обов’язок виконано, і не чекаючи інших натяків на сарказм, він понісся сходами нагору.
Він повернувся за дванадцять хвилин, які минули для Уркгарта в хрусканні пальців, постукуванні по годиннику й нервовому розгляданні портретів попередніх прем’єр-міністрів, які оздоблювали відомий сходовий марш. Уркгарт ніяк не міг позбутися відчуття, якими нездалими були багато з тих, хто займав кабінет ще нещодавно. Жодного натхнення, геть не те, що треба для служби. Натомість такі люди, як Ллойд Джордж і Черчилль, були чудовими лідерами від природи, та чи дозволили б їм досягти висот у наші дні? Один був невибагливим і продав найвище панство; в житті іншого було забагато випивки, боргів і запальності; обидва були гігантами, та жоден з них не пройшов би через сучасні ЗМІ. Натомість світ полишили на пігмеїв, людей малої статури та ще менших амбіцій, яких обрали не за їхню винятковість, а тому, що вони нічого не порушували й дотримувалися правил замість створювати власні, на таких людей... Ех, таких, як Генрі Колінґридж.
Його роздуми урвало повернення політичного секретаря.
— Перепрошую, що змусив вас чекати, головний організаторе. Він готовий прийняти вас.
Кімната, яку Колінґридж використовував як кабінет, була на другому поверсі й виходила вікнами на сад на Даунінг-стріт і Сейнт-Джеймс-парк. Скромна кімната, як і багато чого у цьому безладі простору, який вважався другою найважливішою адресою в країні. Увійшовши, Уркгарт побачив, що, незважаючи на спроби прибрати на великому столі, за попередню годину з чимось там багато перекладали папери і шкрябали нотатки. З кошика стирчала порожня пляшка з-під кларету, а на підвіконні зачаївся зів’ялий лист салату. Голова партії сидів поруч із прем’єр-міністром, його записки розкинулися на стільниці, обтягнутій зеленою шкірою. Поруч з ними лежав великий стос папок з манільського паперу з біографіями парламентарів.
Уркгарт узяв стілець і сів навпроти, почуваючись радше як той школяр у кабінеті директора. Силуети Колінґриджа й Вільямса вимальовувалися на тлі вікон. Уркгарт відхилився до світла, ніяково балансуючи на коліні свою папку з записами.
— Френсисе, з вашого боку було дуже люб’язно надати мені ідеї щодо перестановки,— почав прем’єр-міністр. Жодних церемоній, відразу до справ.— Я вельми вдячний; вам відомо, наскільки корисними є такі пропозиції для стимулювання моїх власних думок.
Уркгарт схилив голову в мовчазній подяці.