Раптом чуємо стрілянину. Це б'є одна з наших застав. Зв'язковий повідомляє, що розбито військове авто, яке їхало з харчами до Криниці. Обидва польські вояки, що охороняли вантаж, забиті. Але стрілянину чули, мабуть, у Новому Санчі, тож треба нам спішитись.
Ручними гранатами розбиваємо й запалюємо будинок МО і з наплечниками, заладованими поліційними документами, відступаємо в ліс. Світає. До лісу «Рунок», де ми повинні закватирувати, не близько. Але погоні за нами покищо немає.
Вже під самим лісом зустріли ми трьох людей у цивільному одязі, але озброєних. Побачивши нас, вони кинулись тікати. Двох із них ми зловили, третій утік. Виявляється, що це була розвідча стежа польського війська.
Ми ввійшли в ліс, розложили на поляні вогонь і поснідали. Відпочити лягли в повному поготівлі.
Пройшло ледве кілька годин, як нас заалярмовано, що зближається ворог. Негайно приготовляємося до бою. Терен ми вивчили вже давніше і знання його використовуємо тепер. До вогнищ докидаємо дров, оподалік залишається кілька стрільців, а решта нас просувається лісом поза горб на правий ріг лісу, що клином врізується в полонини.
З засідки бачимо добре всі рухи ворога. Він підсувається до лісу нашою ранішньою маршрутою, керуючись, видно, інформаціями свого розвідника, що втік нам з-під рук. Їхнє припущення про місце нашого таборування підсилює дим, що зноситься над ліс з наших вогнищ. Підніжжям горба вони підсуваються ближче і починають обстрілювали поляну. Звідти відповіли стрілами тих кілька наших друзів, що залишились там для маскування наших рухів. Ворог підтягає гарматки і, орієнтуючись на дим з вогнищ, обстрілює поляну.
Тоді приходить момент нашого наступу. Падає наказ: «Вогонь! Вперед!» Ворога маємо перед собою на відкритій полонині, як стадо зайців. Засипаємо його скорострільним вогнем, вибігаючи з лісу широкою розстрільною, біжимо в наступ.
Ворог зовсім заскочений. Атаки звідси він, видно, не припускав. Думаючи, що це якась наша відсіч, а головні наші сили на поляні біля вогнищ, поляки не пробують приймати бій з нами, але кидаються в переполоху до втечі, щоб не попасти в окружения. Гарматки замовкли, їхня обслуга тікає панічно разом з іншими. Наші гарматники переймають гарматки в свої руки, повертають дула і, обстрілюючи з них тікаючого ворога, збільшують його переполох і замішання.
Бій скоро затихає. Ворог скрився в селі. На побоєвищі валяються забиті польські вояки, догоряють важко ранені. Та нам треба спішитись, щоб ворог не зорієнтувався, що нас у дійсності так мало. Забираємо здобуту зброю і зникаємо в лісі. Від польського підстаршини, що його ми захопили в полон живим, довідуємось, що на ліс наступала повна бойова сотня польського війська, силою 160 вояків. Значить, їх було рівно чотири рази стільки, як нас. Але найуспішніша зброя партизана — несподіване заскакування ворога — виявилась помічнішою для нас, як для них гарматки. Заскочений здезорієнтований і розгублений ворог, не дивлячись на свою чотирикратну перевагу, утік в переполосі перед нами, встеливши під час панічної й хаотичної втечі полонину своїми вбитими й важко раненими.
В січні 1946 р. я одержав від свого командира на моє прохання відпустку до родини на Різдвяні Свята.
Радість огорнула мене, коли подумав, яку велику несподіванку зроблю родині, що давно не бачилась зі мною. Яка велика втіха буде, коли, при Святій Вечері, вони згадуватимуть мене і в ту ж хвилину я застукаю у двері, стану на порозі і привітаю засумованих.
В шумі лісових смерек розтанули прощальні святочні привіти моїх друзів. Притиснувши автомат до грудей, я подався в напрямі мойого рідного села Воля.
Смеркало. На землю падав пухнастий сніг і закривав мої сліди. Пізно вночі я прибув до свого села. Скинув шапку і перехрестився, дякуючи Всевишньому за щасливу дорогу. В селі було тихо, тільки де-не-де забреше собака. Для певности, щоб не вскочити часом поночі в засідку, я рішив піти до одного поляка, недалекого мого сусіда. Цей поляк був «своїм чоловіком», як у нас, у лісі, казали. Зайшов до нього, переспав кілька останніх годин ночі, а рано пішов до сестри. В сестри переодягнувся на «цивільного» та приховав зброю.
Було коло години 9:30 рано, як у хату вбіг задиханий 11-літній хлопець сусіда, який знав мене дуже добре. Переляканим голосом він ледве вимовив:
— Поляки! Лісовий, тікайте!
Я не знав, що почати. Поляки вже були близько. Щоб приймати з ними бій, їх було забагато. Мені самому все одно, та шкода стало сестри і маленької дитини. Треба було втікати надвір, а там воно якось буде. Я вибіг, але тікати було запізно.
На подвір'ї обскочили мене поляки на конях і закричали:
— Стуй, ренце до ґури, мами єднеґо бандеровца!
Обшукали мене, та, на моє щастя, я зброї коло себе не мав. Зв'язали ззаду руки й повели до майора. Майор запитав мене про ім'я і прізвище. Я подав, але не своє дійсне. Тоді він сказав, що я мушу показати «бандеровскє магазини». Я відповів, що про такі я не знаю. Тоді він спитав мене, чи знаю таке псевдо — «Лісовий». Це було якраз моє псевдо. Але я зробив байдужо-здивовану міну: «Ніколи не чув» — кажу. Відтак запитав мене той майор, чи не знаю такого чоловіка, — і подав моє правдиве прізвище. Я відповів, що знаю, але вже більше як три місяці не бачив того чоловіка. Майор сказав, що він вже більше як півроку шукає «теґо бандеровца».
Потім приступив до мене ляйтенант — росіянин зі своєю лайкою: «Ну, ти, сукин син, окончил свою работу для своей хахлацкой України, сейчас нада работать для рускаво народа! Что малчіш?» Я справді мовчав і чекав, що буде дальше. З наказу майора дали мені на плечі радіоапарат, що важив 18 кг та із зв'язаними руками повели селом! У селі люди пізнавали мене, але всі, побачивши, зникали. Привели мене під хату сестри, самі пішли до середини і спитали сестру, чи вона знає «теґо бандеровца». Сестра сказала, що не знає. Тоді привели мене в хату й запитали, чи я знаю цю жінку. Я тоді не знав, що сказала сестра і відповів, що знаю. Я ще не скінчив, як один поляк вдарив сестру по плечах крісом. Сестра похитнулась, і маленька дитина впала їй із рук. Із страху й болю сестра не могла ні плакати, ні говорити, навіть тоді, коли грабували її хату.
Потім поляки привели мене до мого батька. Старенький, сивоволосий, 75-літній батько, побачивши мене, не сказав ні слова. Коли сержант запитав батька про сина, він відповів, що вже більше, як рік не бачив сина: «Він мені непотрібний, а вам, як потрібно, то шукайте собі». На таку відповідь сержант вдарив батька в лице. Інші почали теж знущатися над стареньким, а їх у хаті було більше, як десятеро. Так хотілось закричати: «Я тут, — катуйте мене, залишіть невинного батька!» Та я знав, що це батькові не поможе, а, навпаки, тоді вони стали б ще гірше катувати його за те, що не виявив їм мене. Тому я стояв непорушно, зціпивши зуби. В душі молився до Всевишнього, щоб дав сили видержати ці знущання.
Коли батько впав непритомний, мене забрали з хати й повели на третє село — Горянки. Про втечу й думати було годі. Я мав зв'язані руки і тягар на плечах, а поляків була ціла сотня, що нею командував майор Міхальский. Це був польсько-большевицький спецвідділ у боротьбі проти повстанців.