Так викинено зі сіл нашого району все українське населення, перевезено фірами на залізниці станції і приступлено до формування транспортів. Це затягнулось на кілька днів, бо забракло вагонів. Станції в Олешичах, Любачеві, Новій Греблі та Горішній і Долішній Башті та площі кругом них перетворились в імпровізовані концтабори: кругом — обруч міліціонерів та жовнірів з машиновими пістолями, й багнетами в руках, в колі ж стояли, сиділи й лежали на голій землі люди, — мужчини, жінки і діти, немічні, хворі і важко побиті...
В ліси ні міліція, ні військо не запускались. Нас, значить, збройних повстанців, вони не зачіпали. Та це нас зовсім не заспокоювало. Ми знали докладно про всі звірства, поповнювані польсько-большевицькими виродками на українському цивільному населенні, насильно викидуваному з його прадідної землі. І в нас все міцніше зростало бажання виступити в обороні наших братів і сестер, не дивлячись на величезну перевагу ворога. Від нас пішли гінці до вищого командування УПА зі звітами про ситуацію в терені та з нашими пропозиціями і плянами протидії.
Гінці повернулися з апробатою наших планів.
Вечором 14 вересня вирушаємо на акцію. Завданням нашої частини є — зліквідувати штаб дивізії і міліцію в Олешичах та звільнити станцію. Під самим містом наша частина розділюється на групи, кожна група одержує окреме призначення, одна група обсаджує міст між Диковом і Олешичами, щоб зірвати його, якщо б надходила ворожа відсіч.
Кілька хвилин після другої години ночі дзвінко прорізав тишу вибух гранати. Це був сигнал до одночасного наступу на всі пункти. Місто заклекотіло від гупання гранатометів та дріботливого тахкання важких і легких скорострілів.
Ворог цілковито заскочений. Він навіть не припускав можливости такого нашого кроку. У штабі всі преспокійно спали. Сполохані з ліжок ревом боротьби польсько-большевицькі штабовики вибігали під градом куль в білизні, повіваючи на бігу своїми білими сорочками і підштанками, наче білими прапорами для здачі. Сторожа переселенців тікає з поспіхом до будинку командантури двірця і звідти обороняється. Від куль загоряється приміщення штабу дивізії, командантура міліції, командантура двірця, військова казарма. Над містом зноситься луна пожару.
З-за міста зголошується ворожа артилерія. Але вона б'є по місцях пожару, отже — по своїх власних частинах. Важкі гарматні стріли ворожої артилерії докінчують нашу роботу нищення приміщень штабу дивізії, міліції, командантури, двірця, казарми... Військова залога ворога пробує вирватись з казарми і навмання обстрілювати нас гарматками і скорострілами. Та ми — в теміні ночі, а їх кожен рух, освічений пожаром, видний для нас, як на долоні. Заховавшись за хати, дозволяємо їм вибігти з казарми й уставитись до наступу. А тоді — сипемо по них з усіх сторін градом куль...
Починало сіріти. Бій затихав. Допомога, яку, певно, штаб ворога викликав з Любачева, Дикова й Нової Греблі, не приходить, бо там — така ж сама розправа українських повстанців з польсько-большевицькими бандитами. А зі сіл, де закватировано головні сили ворота, теж не надходить підмога, дожидаючи, мабуть, ранку, щоб зорієнтуватися в ситуації.
Одержуємо наказ до відступу. На світанку оглядаємо наслідки нашої акції: розбиті приміщення штабу дивізії, міліції, командантури; станції, безліч трупів ворожих міліціонерів, жовнірів, старшин, між ними й членів штабу. Але немає часу приглядатися їм. Треба спішитись. Для нас важна тепер — зброя й амуніція. У кожного з наших — на плечі вже новий автомат, візки завантажені скорострілами, гранатометами й амуніцією.
Зрозуміло, що є вбиті й по нашій стороні. Забираємо їх щоб похоронити у братській могилі. Раненими, — а між ними майже всі члени нашого штабу з сотенним командиром включно, — заопікувались санітари.
Наша група з Нової Греблі повертається до лісу теж з полоненими: вони приводять польського поручника і 6-ох стрільців та одного русского енкаведиста. Після допиту післали ми останнього «в посольстві до Леніна», а з польськими жовнірами провели пропагандивні розмови, з'ясовуючи їм, хто ми такі і за що воюємо, і вечором відпустили їх. Опісля ствердили ми, що ті, повернувшись до своїх частин, провели там не абияку пропаганду в нашу користь.
Наша дошкульна научка ворогові не лишилась без наслідків. Безпосередньо по нашому виступі, користаючи з замішання, великі частини селян повернулись домів. Їх не спиняли, бешкетування перервалось. Ті, що повернулись, заходились приводити до порядку свої пограбовані й поруйновані мешкання. Їм ніхто не перешкоджав у тому, а сусіди — поляки стали навіть приязно помагати.
По двох тижнях військові залоги відтягнено за Сян. Першу фазу переселювання закінчено.
Та, власне, тільки першу фазу. По піврічній перерві переселенчу акцію відновлено. Почалась вона тим, що на сам Великдень 1946 р. польські священики в асисті сильних відділів польської міліції забрали з українських церков ризи, ікони і всі інші церковні речі, а церкви обернено в магазини. Українських священиків, якщо вони ще залишились і не перейшли в стан світських людей, всіх заарештовано й вивезено. Почалась нова фаза виселювання, зразу на схід, а вкінці, в 1947 р. — на польські «зємє одзискане».
Та за кожним разом мусів ворог дорого платити за свої злочини. Ми ж — своєю кров'ю, кров'ю і смертю в боях синів цієї землі, задокументували перед світом, що українське населення Холмщини і Лемківщини залишало свої прабатьківські землі тільки у висліді ворожого злочинного насилля, а тому й зберегло за собою й за своїми нащадками святе право — повернутись у слушний час на свою рідну землю.
Гарна зброя — машинова пістоля. Добру службу робить — важкий кулемет. Рятує повстанця від танка — «панцерфавст». Але найболючіше дається ворогові взнаки у партизанських боях з повстанцями — заскакування. І командир, і рядовик регулярної армії сто разів більше волить мати перед собою сильну частину ворожої регулярної армії, як кількох одчайдушних партизанів, що невідомо де зачаїлись і невідомо з котрої сторони заатакують. Та ще й у загадковий спосіб зникнуть, коли, здавалось, мається їх вже, як горобців, у долоні. Така безупинна непевність страшенно депримує ворога, а партизанам — вона дуже-дуже стає в пригоді.
Ілюстрацією цього може бути хоча б наша перша зустріч з поляками в околицях Нового Санча. Коли польські большевики посилили воєнні акції проти УПА в 1946 році, то відповіддю на це зі сторони командування УПА було — територіальне поширення наших дій.
В цьому плані зорганізовано на західних окраїнах Лемківщини новий підрайон і відкомандировано туди дві наші боївки: боївку Гуцула, до якої я належав, і боївку провідника Горислава. Обидві вони мали по 15 чоловік. Третя боївка силою 10 осіб зорганізувалась на місці з тамошніх українських юнаків. Команду над тими трьома боївками перебрав провідник Горислав.
22 червня 1946 р. командир Горислав передав нам на збірці наказ: відділ має перевести акцію в селі Лабова на ґмінний уряд, пошту і надлісництво та забрати з усіх тих станиць польсько-большевицької окупаційної адміністрації всі урядові документи.
На поліційній станиці перебувало 12 «міліціонерів», отже зліквідувати їх нашому відділові не буде так важко. Небезпека для нас криється в тому, що село Лабова віддалене тільки 8 кілометрів від Нового Санча й через село проходить головний шлях Новий Санч — Криниця. А це значить, що з Нового Санча може прийти дуже скоро грізна військом відсіч, і, якщо й спізниться, зараз же після акції насяде нам на карки.
Маючи це на увазі, наш відділ розділюється на три групи: дві групи йдуть на застави при шляху з обох сторін села, третя під проводом к-ра Горислава йде в село. Мені припадає місце в третій групі. На зорі входимо обережно в село і неспостережно підсуваємося аж під станицю МО («Міліції обивательської»). Вона примістилась в мурованому будинку, навколо якого викопано окопи. Ми приготовані на те, що міліціонери будуть завзято боронитись, тому й узяли зі собою «панцерфавсти» для розбивання мурів.
Та більш корисним для нас від «панцерфавстів» виявилось — заскочення ворога. В цій околиці поляки ще не сподівались наших зачіпних дій. Над ранком вони всі смачно спали, чуючись безпечними в мурах будинку. К-p Гуцул з кількома стрільцями вскакує до середини, решта нас залягає кругом будинку. Та до бою тут не приходить: заскочені й розгублені міліціонери не пробують боронитися й здаються без одного пострілу. Таке ж заскочення ворога помагає нам ліквідувати без бою й усі інші станиці польської адміністрації в Лабовій.