Від вибуху гранати в сінях хата загорілась і скоро згоріла дотла. В попелищах знайшли селяни другого дня обгорілий труп Максима, а під ним труп польського вояка. Пожежа захопила їх, видно, в розпалі рукопашної боротьби на життя і смерть, і вони так і залишились у страшних обіймах, придавлені палаючими балками. Тіло Максима-Майка похоронено при участі сотні командира Ластівки на вояцькому кладовищі в Березівщині, де вже було похоронено до того часу 160 бійців УПА, що полягли в боях з ворогом. Хоронив його капелан УПА отець Кадило.
Того разу, значить, Мазепа й Зоряний вирвались ворогові з рук щасливо, тільки стрілець Максим-Майк заплатив своїм юним життям. Рана на рамені, що її одержав тоді від відламка гранати Мазепа, загоїлась швидко. «Присохла, як на собаці!» — жартував сам до себе Мазепа.
Але з другої такої халепи Мазепі вирватись не пощастило.
Це сталось через пів року, на початку лютого 1947 року. Члени УПА: Мазепа, Зоряний, киянин Драпак та Бистрий зайшли в службовій справі до села Добрянка до господаря, що був нашим зв'язковим. Всі вони були страшенно втомлені, бо довелось їм пройти майже двадцять кілометрів глибокими снігами, що при відлизі розмокли, як тісто. Посідали на лавку, щоб трошки відітхнути, й попросили чогось гарячого напитися. Та не вспіли ще добре розсістися, як хату обскочив ворог. Хата зв'язкового була, видно, під обсервацією й на неї зорганізовано засідку. Польський старшина гукнув повстанцям, щоб вони відкинули зброю й здалися. Повстанці відповіли вогнем і виглянули крізь вікно. Положення було аж надто погане, їх оточив цілий курінь польського війська, а втечу унеможливлювало ще й те, що до лісу треба було б пробігти зо три кілометри чистим полем по глибокому й розмоклому снігу. Залишилось — загинути мужньо в останньому бою, як пристало українському повстанцеві.
Більше як дві години боронилось їх п'ятеро з хати проти кількох сот ворожих жовнірів. Коли амуніція кінчилась, господар запропонував скритись до криївки, що була під піччю і мала другий вихід до яру. Всі п'ять вскочили туди. Та виявилось, що другий вихід невживаної криївки був завалений. А польські жовніри, побачивши, що вони перестали відстрілюватись, вбігли до хати й знайшли криївку. Наступив останній акт нерівного бою.
— Живими не здамось! — гукнув Зоряний. Гримнули два стріли, і Зоряний та Бистрий упали додолу, відібравши собі життя останніми набоями. Не так сталося з Мазепою. Він в розпалі боротьби вистріляв в ворога всі набої і, коли приклав пістолю до своєї скроні й потягнув за язичок, магазинок був уже порожній. Не міг покінчити з собою й Драпак, бо куля розірвала йому обидві руки і він упав зомлілий. Поляки вскочили до криївки й у рукопашній боротьбі обезвладнили Мазепу. Із зв'язаними руками випровадили його з криївки, а за ним винесли непритомного Драпака й важко раненого господаря.
Обох важко ранених відставлено до шпиталю, а Мазепу віддано відразу звірським тортурам, його били, чим попало й куди попало, виривали волосся з закривавленої голови й припікали його вогнем, як середньовічні інквізитори, вимагаючи від нього, щоб він виявив усіх селян, що мали зв'язок з повстанцями, й показав їм криївки УПА та підпільників. Але 24-літній лемко зносив усі ті звірські тортури мужньо, як колись полковник Ґонта, або легендарний Байда.
— Не скажу, нічого вам не скажу!
Це була єдина відповідь жахливо тортурованого на очах селян бійця УПА Мазепи.
По кількох днях безуспішного тортурування поляки рішили відставити Мазепу до тюрми в Сяноці. Для цього треба було переправитись через Сян. Відлига тривала вже кілька днів і ріка сильно прибрала. Каламутні води бистрої гірської ріки перевалювались через крижини. Човном кидало на всі сторони, і тому Мазепу розкуто, щоб він міг придержуватись руками човна й задержувати рівновагу. Двоє жовнірів сиділи з автоматами навпроти Мазепи, один спереду, другий ззаду, а двоє інших веслували.
Скатований Мазепа сидів на середині човна спокійно, збайдужнілий, здавалося, на все, що діється кругом. Але, коли човен доплив до половини ріки, він нагло зірвався з криком «слава», ударив одного жовніра так, що той полетів у воду, і в секунді зробив те саме з другим, а тоді зловив обох тих, що веслували, за обшивку й скочив у воду, тягнучи їх за собою. Човен перевернувся і всі п'ятеро зникли під водою. В гладкому виконанні того одчайдушного плану помогло Мазепі те, що хвилі бистрої ріки й льодові криги кидали човном і змушували обох жовнірів, що з пістолями пильнували Мазепу, держатись весь час одною рукою човна.
Польські жовніри були тяжко вбрані, в зимових плащах, і скоро потопилися. Мазепа був без плаща і босий, а що найважніше — кріпкий, загартований і знаменитий пливак. Він проплив зо сто метрів під водою і виплив наверх, щоб вискочити на берег і скритися в прибережних лозах. Та смерть цим разом напосілась на нього. Сцену, що розігралася на середині ріки, бачили польські жовніри, що стояли по обох боках ріки. Вони скоро розбіглись обома берегами, щоб рятувати своїх товаришів, якщо котрийсь із них випливе наверх, та щоб ловити Мазепу. І, як тільки Мазепа вискочив з ріки на берег, заграли ворожі скоростріли й одна зі серій автомата скосила його. Мазепа впав знову в ріку, а каламутні хвилі забагрянились його червоною кров'ю.
Щойно через кілька днів, коли вода опала, знайшли селяни при березі ріки біля Грушівки тіло Мазепи. На горбі над Сяном між Грушівкою й Володжею похоронили ми нашого друга Мазепу, гордого сина Лемківщини, незламного бійця УПА, якого ні тортури, ані смерть не зневолили зрадити друзів і виявити ворогові тайни.
Пам'ятаю, як сьогодні: була весняна пора 1947 року. Кожного ранку скиглив жалібно жайворонок, а в лісі дерева щойно починали розвиватися. Маленькі, зелені листочки вкривали гілля дерев. Лісові прогалини ставали все темніші й меншали.
В той час наш відділ УПА під командуванням командира Бурлаки кватирував в одному лісі у віддалі заледве 8 кілометрів від Перемишля.
Ранком одного дня вернулися наші розвідники з міста з дуже інтересною новиною: ціле місто вкрите жалібними прапорами, а мури заліплені жалібними повідомленнями про те, що «в вальце з лєсьнов бандов бандеровцуф згінол генерал Сьверчевскі».
Ця вістка дуже підбадьорила бійців УПА і, як оповідали наші розвідники, страшенно схвилювала поляків. Бо про приїзд генерала Свєрчевського як міністра оборони комуністичної Польщі на Закерзоння, щоб особисто керувати воєнними операціями проти УПА, з сумом сповіщала вся польська преса на Закерзонні, вихвалюючи його при тому як непересічно здібного й неустрашимого комуністичного командира в іспанській війні та цитуючи його чванькуваті заяви, що він за кілька днів винищить українських повстанців всіх до одного. До факту приїзду Свєрчевського на Закерзоння та до його заяв прив'язували дійсно велику вагу і поляки, і командування УПА, бо припускали, що Свєрчевський, бажаючи доказати своє геройство і свої військові здібності, кине на поле бою великі маси польського війська і гнатиме їх безустанно в бої, не числячись зовсім з власними втратами.
І ось — прийшов реченець, коли, згідно з заявами Свєрчевського, на Закерзонні не мало вже бути в живих ні одного українського повстанця, і польська преса повідомила оце про загибель Свєрчевського. Виходило, що Українська Повстанська Армія безмірно сильніша і вміє завдавати багато цільніше дошкульні удари ворогові, аніж це уявляв собі польський міністр, генерал і спец від партизанки! Тому то в бійців і командирів УПА ця вістка скріпила самовпевненість, а в кожного польського жовніра й офіцера засіяла в серці жах перед несподіваним та цільним ударом УПА.
Але положення УПА на Закерзонні весною 1947 року стало таки справді дуже важким. Свєрчевський перед своєю загибіллю дійсно кинув в бій проти УПА величезні сили, що сягали кільканадцяти дивізій. Тими силами поляки заблокували всі шляхи й переводили безустанні облави на всі ліси. Та на цьому вони не здержались. Згідно з планом Свєрчевського, польський адміністраційний апарат виселив весною 1947 року з Закерзоння все українське й польське населення, і це було найболючішим ударом для УПА, бо не стало тих, хто доставляв українським повстанцям харчі. Магазини ж УПА частинно попали в руки ворога, а решта із-за безустанних боїв і зміни місця побуту стали недоступними. Над українськими повстанцями на Закерзонні нависло марево голоду.
В такій ситуації наша сотня одержала наказ відступити з Перемищини на Лемківщину, а звідти йти в рейд через Словаччину й Чехію.
При виході з лісу ми попали в оточення. Та досвідчений в боях командир Бурлака почав наступ на ворожий перстень в одному напрямі, а тоді раптом скупчив всі наші сили й кинув на прорив у зовсім іншому місці. Цей маневр вдався вповні. Коли сконцентрований і несподіваний удар заскочив ворога і його обруч, що оточував нас, тріс, наче б був з соломини, поляки й не опам'ятались, як ми були вже позад них і на прощання засипали ще їх ззаду скорострільним вогнем. Гнатись за нами вони й не пробували, бо були певні, що головні наші сили ще в лісі.
Дальший наш маршрут перетяла нам ще сильна ворожа частина. Входити з нею в бій не було ніякої потреби. Ми виждали в ліску вечора, а тоді підсунулись під самий Перемишль, де застави ворога були дуже слабі, бо тут вони нас ніяк і не сподівались, і вночі розбили ми ті застави в пух і прах. Після цього ми знов змінили напрям і через ніч перемаршували село Воля Володська.