Короткий наказ — і ми відмаршовуємо. Проходимо лісом, звинно виминаючи всі перешкоди, бо ж у лісі ми — як танцюрист на естраді. І, хоч вогким снігом маршувати важко, втоми не відчуває ніхто з нас.
Ліс кінчиться. Здалеку долітає хлюпіт хвиль Ослави. На тлі білого снігу сіріє біля мосту постать ворожого вартового.
Командир Гуцул дав знак рукою, щоб відділ задержався. Сам мовчки скидає чоботи, обвиває ноги білим шаликом, загортається щільно в білу «палатку» і безшелесно, як нічний привид, скрадається до мосту.
По кільканадцяти хвилинах чуємо, як щось важке бовтнуло в воду. А за кілька хвилин після того Гуцул стояв знову перед нами, держачи в руках, крім свого — ще один автомат.
— Дорога вільна, маршувати за мною далі!
Двоє бійців відлучуються на його наказ від відділу й ідуть зі скриньками на плечах до мосту. Заміновують. А ми, розділившись на дві частини, залягаємо в кущах по обох боках гірської залізнички.
Довжаться в безконечність хвилини такого вичікування. Та врешті — долітає до нас стогін парової машини, озиваються стукотом рейки і чимраз виразніше чути розгукані голоси польських жовнірів. Їдуть!...
Ось вони перед нами: паровоз і дві вагонні платформи, обведені поруччям і переповнені людськими тілами. Тісно збились в гурти польські жовніри, бо вагонні платформи гірської залізнички невеликі. Гримнула сальва з командирового автомата і ліс заклекотів гуком наших скорострілів та гранатних розривів. Важкий стогін паровоза заглушили зойки ранених. Потяг рвонув, мов сполоханий кінь, і помчав повного парою вниз, викидаючи по дорозі тіла вбитих, що злітали безвладно понад і попід поруччя в сніг. Серії наших автоматів і скорострілів підганяють ворога. Он він уже над річкою: з повним розгоном вкочується поїзд на міст, грімкий вибух потрясає повітрям і кусні розірваного мосту разом з поторощеними вагонами поїзду злітають у ріку.
Проходимо попри тор до річки, щоб переконатись, чи не залишився хтось з-поміж ворога живим. Ні, з вагонів злітали тільки мертві, а здорові та ранені міцно тримались поруччя платформи, щоб — знайти смерть при зриві мосту в холодних хвилях Ослави.
За свій варварський злочин заплатили всі вони — власним життям.
«Ні погрози, ні тортури, ані смерть не зневолять Тебе виявити тайну!»
Це було літом 1946 року.
Троє бійців УПА — Максим, званий Майк, бо родився в Америці й лиш кілька літ перед Другою світовою війною приїхав з батьками сюди, на Лемківщину, Мазепа, дебелий, двометровий лемко з Жогатина біля Березова, та Зоряний, родом з Сяніччини, колишній підстаршина Галицької Дивізії й учасник бою під Бродами, — повертались з праці при будові підземної шпитальки до місця постою своєї частини. Переходячи через село Гута, запримітили вони, що в одній хаті ясно світилось світло і звідтам долітав веселий гамір. Заінтриговані, пішли вони туди й побачили, що це наші селяни прадавнім звичаєм вшановують своїх іменинників Петрів і Павлів, бо це ж того дня був саме празник святих апостолів Петра й Павла. Побачивши бійців УПА, селяни запросили їх до хати й стали з радістю вгощати їх як своїх оборонців. Наші бійці були по-вовчому голодні, то й не відмовились від запрошення до смачної вечері.
Несподівано десь біля 11-ої години з'явилась у відчиненому вікні постать польського сержанта з машиновою пістолею в руках. Скерувавши її на трьох наших друзів.
— Руки вгору, не рухатись з місця!
Першим скраю біля вікна сидів Мазепа. Такі несподіванки не були для нього новиною. То ж, ще польський старшина не докінчив свого зазиву, як Мазепа підніс свою машинову пістолю, і серія стрілів в одну мить скосила, зухвалого ворога. Сержант, падаючи, потягнув ще передсмертним корчем пальця язичок і серія з його автомата розсипалась по хаті, зранивши, на щастя, тільки одну селянку в ногу.
Але сержант не був сам. Об лутки вікна зацокотіли кулі з автоматів. Мазепа сміливо виглянув через вікно: ніч була місячна й надворі видно було все як удень. На розі хати біля вікна побачив Мазепа чотирьох польських жовнірів. Звинно кинув поміж них гранату і — всіх чотирьох їх відразу не стало в живих. Та вискакувати крізь вікно Мазепа не зважився, бо в вікно далі сипались кулі скритого ворога. Видно поляків було багато й, вискочивши через вікно, він відразу попав би в перехресний вогонь скорострілів. Вибігати треба було дверима.
В тому ж часі двері відчинились і на порозі з'явилось троє польських жовнірів. Їх привітав цільно зі свого автомата Зоряний. Скосивши їх, Зоряний вибіг з хати і, відстрілюючись, відступив щасливо до потоку. За ним вибіг Максим. Та його автомат затявся. Це завважив польський жовнір, якому теж затявся кріс, і кинувся на Максима. Вив'язалась між ними обома рукопашна боротьба, під час якої вони затягнули один одного до стайні, що була під одним дахом з хатою. Мазепа гукнув господарям, щоб усі тікали швидко дверми, а сам кинув через вікно в сторону ворога не одну гранату. Тим стягнув він всю увагу ворога на вікно й уможливив усім цивільним вирватись з халепи так, що тільки троє з них було при тому ранених. За ними хотів вискочити й Мазепа. Але не вспів: тільки він показався в дверях, як недалеко нього вибухла граната й відламок з неї зранив його в рам'я. Ранений, заляг Мазепа в сінях за порогом і став далі відстрілюватись. В сінях було темно, і це хоронило його від густого обстрілу ворога, що стріляв навмання.
Та скоро помітив Мазепа, що в нього вже лиш один магазин набоїв і дві гранати. Тож відповз від порога й вихопився на горище. Думав тікати туди. Але, виглянувши крізь шпарку, побачив, що ворог оточив хату з усіх сторін. Треба було виждати на пригожий момент.
Ворог завважив, що він не відстрелюється з сіней, і теж припинив стрілянину. Мазепа почув голосну команду московською мовою, щоб запалити хату, бо в ній окривається ще двоє «бандерівців». Тоді він гукнув по-польськи:
— Обивателі, не паліть, я здаюся!
Ворог прийняв це як самозрозумілий вчинок людини в безвихідному положенні, що бажає рятувати своє життя. Большевицький майор, а за ним гурт польських жовнірів ввійшли до сіней, щоб побачити, як здається живим в полон український повстанець. Та замість нього вилетіла крізь отвір граната, що розірвалась між ними і вбила большевицького майора й ще трьох поляків, а кількох ранила. Решта поляків, що були в сінях, кинулись панічно втікати. Цей момент використав Мазепа. Він скочив з горища, кинув за ними ще одну гранату і з криком: «Тшимайцє бандєровца, бо уцека!»— став бігти ніби за ними до потоку. Польський мундир, що його носив Мазепа, і його вигук здезорієнтували поляків. І поки вони зрозуміли хитрощі Мазепи, він був уже в безпечному місці, в яру біля потоку.