Голос був напружений, радше нервовий, аніж наполегливий.
Але погляд сірих очей залишався байдужим, він не відірвався від стосу документів, на яких чоловік зосередився ще за сніданком. Єдиною реакцією на обличчі було роздратоване посмикування охайно підстрижених вусів.
— Мені за десять хвилин треба йти, Фіоно, я мушу їх закінчити. Сьогодні як ніколи.
— Ми ще дещо мусимо закінчити. Тож поклади ці дідькові папери!
Неохоче Девід Майкрофт звів очі — й одразу помітив, що руки в його дружини тремтять так сильно, що проливають каву через вінця.
— Що в біса таке?
— Ти. І я. Ось що таке,— вона силкувалася стримуватися.— Від нашого шлюбу нічого не залишилося, і я хочу піти.
Прес-секретар і головний спікер короля автоматично перемкнувся на дипломатичний тон.
— Слухай-но, давай без скандалів, не зараз, я поспішаю та...
— Ти не розумієш: ми ніколи не скандалили. Ось у чому проблема!
Чашка впала на блюдце, перевернулась і розлила на скатертину загрозливу брунатну пляму. Уперше Девід опустив стос паперів — обережно й обачно, як робив усе в своєму житті.
— Може, я міг би взяти коротку відпустку. Не сьогодні, але... Ми могли б кудись поїхати разом. Я знаю, ми давно не мали справжньої нагоди поговорити...
— Це не через брак часу, Девіде! У нас може бути весь час на світі, й це нічого не дасть. Проблема в тобі й у мені. У нас не буває скандалів, бо нема через що сперечатися. Узагалі нічого нема. Ні пристрасті, нічого. Усе, що у нас є, це мушля, як у равлика. Я мріяла, що коли у нас будуть діти, усе зміниться,— дружина похитала головою.— Але я втомилася дурити себе. Це ніколи не зміниться. Ти ніколи не змінишся. І я не думаю, що змінюся сама.
В голосі звучав біль, і вона витирала очі, але стримувалася. Це не було спалахом гніву.
— Ти... з тобою все гаразд, Фіоно? Знаєш, жінки твого віку...
— Сорокарічні жінки, Девіде,— різко відповіла вона на його протекторський ідіотизм,— мають свої потреби, свої почуття. Але звідки тобі знати? Коли ти востаннє дивився на мене як на жінку? Коли ти востаннє взагалі дивився на жінку?
Вона відповіла образою на образу, і зробила це свідомо. Вона знала: щоб пробитися до нього, доведеться зруйнувати мур, який він сам навколо себе й збудував. Девід завжди був замкнений на вдачу, закритий: низький на зріст, він свої фізичні вади намагався компенсувати педантичністю в усьому, що робив. Кожна волосинка на його невеличкій і радше хлоп'ячій голові була на місці, навіть сиві пасма, які почали з'являтися на темних скронях, додавали елегантності, а не старили його. Снідав він, завжди застебнувши піджак на всі ґудзики.
— Слухай, а чи не може це зачекати? Знаєш, мені треба бути в Палаці, щоб...
— Знову цей клятий Палац. Ідеться про твій дім, твоє життя, твоє кохання. А ти останнім часом виявляєш емоції, лише коли йдеться про твою сміховинну роботу і твого бісового короля.
— Фіоно! Не треба. Дай йому спокій.
Рудуваті вуса обурено наїжачилися.
— Як я можу? Ти служиш йому, а не мені. Йому треба віддати шану першому. Він допоміг розвалити наш шлюб набагато ефективніше, ніж це могла б зробити яка-небудь коханка, тож не чекай від мене поклонів і плазування, як від інших.