Коли Уркгарт звернувся до скарбника партії, всім довелося тулитися ще ближче, бо фінансист був навряд чи зо п'ять футів заввишки, і розчути його в кімнаті, яка гула від розмов, було важко. На відміну від канцлера і Стемпера, він не був обізнаний з планами дострокових виборів, але мав голову на плечах. Коли скарбника питають, чи зможе партія, яка живе в кредит, швидко знайти десять мільйонів фунтів, то він знає: картина погана. Його обличчя, яке свідчило про добру заправку ланчем, почервоніло, коли він закинув голову, щоб дивитися на інших.
— Це неможливо. Так одразу після виборів, одразу по Різдві, та ще як піде рецесія... Я не зможу знайти десять мільйонів фунтів за рік, не те що за місяць. Будьмо реалістами: навіщо комусь давати такі гроші в кредит на партію, за яку мало хто проголосує і яка має в парламенті більшість, що тільки тане.
— Що ти маєш на увазі? — твердо спитав Уркгарт.
— Пробачте, Френсисе,— пояснив Стемпер.— У вас на столі мало лежати повідомлення. Сьогодні вранці вмер Фредді Бенкрофт.
Уркгарт поміркував про смерть рядового депутата, представника одного з центральних графств. Це не було повною несподіванкою. Бенкрофт був політичним трупом багато літ, і ось нарешті став трупом справжнім.
— Шкода, а яка у нього більшість? — Уркгарт ледве вставив знак пунктуації чи паузу між цими двома думками. Всі добре усвідомлювали його занепокоєння: жалобні заголовки в газетах під час довиборів зазвичай змінювали настрій нації — як правило, проти уряду, і його кандидата прирікали на ритуальне заклання.
— Недостатня.
— Бридня все це.
— Ми програємо. І що довше потягнемо, то гірше буде.
— Перші довибори за той час, що я на посаді прем'єр-міністра. Не надто грандіозна реклама, еге? Я сподівався, що заскочу на підніжку і мене не зіпхнуть під колеса.
Їхню розмову обірвав жовтовидий молодик у зім'ятому костюмі та з криво зав'язаною краваткою, чиє бажання втрутитися було спричинене вихиленим келихом «Лібфраумільху», а також закладом з однією стрункою секретаркою, яка в разі свого програшу відіграється в ліжку, здолавши соромливість.
— Перепрошую, я щойно приєднався до інформаційно-аналітичного відділу партії. Можна мені отримати ваші автографи? — він сунув їм папірця і брудну ручку.
Всі чекали, що зараз Уркгарт відчитає молодика-причепу за нахабство і звільнить за недоречне втручання. Однак Уркгарт усміхнувся, вітаючи це вторгнення.
— Бачиш, Тіме, комусь я потрібен! — він черкнув на папірці.— І які ваші амбіції, юначе?
— Я хочу бути канцлером, містере Уркгарт.
— Посада зайнята! — скинувся канцлер.
— Поки що...— попередив прем'єр-міністр.
— Спробуйте Бруней,— додав Стемпер менш фривольним тоном.
Доки папірчик обходив коло, присутні ще трохи повеселилися, але нарешті кпини припинилися, і молодик відійшов убік до зашарілої по вуха секретарки, а Уркгарт помітив, що на нього дивляться позбавлені навіть іскринки жартів, безкомпромісні очі Стемпера. На відміну від інших, ці двоє знали, наскільки важливі ці дострокові вибори. Якщо рецесія і перевищення кредиту в банку були зашморгом, який затягувався у них на шиях, то новина про вибори пролунала, мов останнє рипіння шворня на опущеній покришці люка. Усе ж таки має бути якийсь вихід.
— Щасливого Різдва, Тіме?
Слова Стемпера прозвучали як подих крижаного вихру в арктичній ночі.
— Не цього року, Френсисе. Це неможливо. Ви маєте визнати цей факт. Не зараз, не після короля. Це просто неможливо.