— Та начхати мені, навіть якщо він у чортовій домовині. Відрий його і тягни до телефону.
Родерик Мазерап, усьому газетному світу відомий як Інцест, придворний кореспондент, був людиною, якій платять за те, що вона завжди точно знає, хто і що робить за респектабельними фасадами всіх королівських резиденцій. Навіть лежачи горічерева.
— Інцесте, ти? Як ми проґавили цю історію?
— Яку історію? — долинув слабкий голос на дроті.
— Я плачу тобі гору грошей, щоб ти ділився з палацовими слугами, шоферами і стукачами, аби ми знали, що відбувається. А ти, чорт забирай, усе до біса проґавив.
— Яку історію? — знову долинув голос, ще слабший.
Редактор почав зачитувати основні факти. Шматки з королівської промови, вирізані урядом. Оптимістичні прогнози з цифрами, надані урядом, які король відмовився виголошувати. І висновок: нещодавнє звернення короля до Національного товариства благодійних фондів викликало пекельний скандал.
— Отже, я хочу знати все, Інцесте. Хто кого взув. Ти маєш за сорок хвилин надати статтю у наш наступний випуск,— він вже строчив чорнові заголовки.
— Але ж я навіть не бачив тієї історії,— мляво запротестував кореспондент.
— Факс у тебе є?
— Я у лікарні! — почувся жалісний протест.
— Я негайно його надішлю тобі кур'єром. А ти одразу ж сідай за телефон — щоб за десять хвилин уже щось для мене мав.
— А ви впевнені, що це правда?
— Та я не заморочуюся цими клятими речами — правда, неправда. Це фантастична історія, просто бомба, і я хочу мати її на першій шпальті за сорок хвилин!
У редакціях по всьому Лондону приголомшеним придворним репортерам роздавалися подібні вказівки. В повітрі віяло натяком на падіння накладів, рекламні прибутки почали падати, а це означало, що власники нервувалися й охочіше жертвували редакторами, аніж прибутками. Фліт-стріт потребувала доброго струсу, крутої новини. Від якої вже завтра цифри продажу підстрибнули б на десятки тисяч і яку можна було б обсмоктувати ще довго. Дуже довго.
У сиву давнину, в пору, яка губиться в тумані часу, стався інцидент — під час війни у Канаді між англійцями і французами. Принаймні це сталось, імовірно, в Канаді, хоча цілком могло відбутися практично у будь-якому місці земної кулі, де боролися — якщо боролися — дві люті імперіалістичні нації. Згідно з хроніками, дві армії, британська і французька, піднялися по протилежних боках одного і того самого пагорба — і несподівано зустрілися віч-на-віч на верхівці. Озброєні до зубів лави піхотинців стояли одна перед одною, готуючись до бою, ладнаючи мушкети у смертельному поспіху пролити першу кров.
Але очолювали війська джентльмени. Англійський офіцер, побачивши за кілька футів від себе свого супротивника, одразу згадав правила доброго тону і, знявши капелюха та низько вклонившись, запропонував французу стріляти першим.
Француз виявився не менш галантним, ніж його англійський ворог, і віддав ще нижчий уклін, пропонуючи: «Ні, сер. Я наполягаю. Лише після вас».
У відповідь на це англійські піхотинці почали стріляти і розгромили французів.
«Час питань до прем'єр-міністра» в палаті общин вельми нагадував тодішню битву в Канаді. До всіх членів треба звертатися винятково «вельмишановний», і всі, хто носить брюки,— «джентльмени», навіть якщо це найлютіші вороги. Вони вишикувані у дві лави й дивляться одні на одних з відстані двох мечів, і попри те, що мета ясна — поставити питання й отримати інформацію,— справжня ціль — лишити на підлозі палати якнайбільше скривавлених трупів ваших недругів. Але є дві принципові відмінності від битви на вершині пагорба. Зазвичай має перевагу той, хто б'є другим, а це прем'єр-міністр з останнім словом. І депутати з усіх сторін затямили урок: розпал битви — не місце для джентльменських манер.
Новини про суперечку з приводу королівської промови потрапили в газети за день до різдвяних канікул. Святкової доброзичливості й близько не відчувалося: віддана його величності опозиція відчула першу для себе гарну нагоду випробувати нового прем'єр-міністра на міцність. О третій п'ятнадцять по обіді — у час, призначений прем'єр-міністром, щоб відповісти на питання,— у залі палати общин не було де яблуку впасти. Опозиційні лавки були всіяні випусками ранкових газет з яскравими заголовками на перших шпальтах. Усю минулу ніч редактори наввипередки намагалися перевершити один одного, і такі заголовки, як «Королівська колотнеча», зрештою поступилися таким, як «Королівська мазня — дурня, каже прем'єр», а відтак і зовсім простим: «Король карткового будинку». Всі статті були страшенно цікаві й сенсаційно умоглядні.
Підвівся лідер опозиції, Гордон Маккіллін, щоб поставити питання серед очікувального шарудіння з усіх боків.