Капітан ступив уперед, щоб торкнутися його руки, але в'язень відступив, і очі в нього докірливо запалахкотіли.
— Ви можете змусити мене замовкнути, але ви ніколи не зробите мене тим, ким я насправді не є. Я не боягуз, капітане. Мені не потрібна ваша рука!
Присоромлений капітан відступив.
Час прийшов. Немає більше слів, немає більше перепон. Немає схову. Це була та мить, коли і вони, і він могли зазирнути в глибину й дізнатися, якою людиною він був насправді. Він знову набрав повні легені пекучого повітря, надовго задивившись у небо. Священик проголосив, що смерть буде остаточним тріумфом над мирським злом і болем, але в'язень не ні відчув ні розради, ні сонячного променя, який осявав би йому шлях, ні небесного спасіння — тільки твердий крицевий небосхил англійської зими. Він збагнув, що досі стискає кулаки, і нігті впиваються в долоні; він змусив себе розтулити долоні та притиснути до штанів. Тиха молитва. Ще один вдих. Потім він нахилився, подякувавши Богові, що має в колінах ще достатньо сили триматися й опускатися повільно і граційно, як він вправлявся в камері всю ніч, і простягнувся на грубому дерев'яному помості.
З юрби досі не було жодного звуку. Його слова не могли б розворушити чи надихнути людей, але принаймні стали б виправданням. Його охопив гнів, несправедливість вразила його як ударом. Навіть немає можливості все пояснити! Він у розпачі глянув ще раз в обличчя людям, чоловікам і жінкам, в ім'я яких обидві сторони вели війну і які зараз тут стояли з порожніми поглядами, безтямні пішаки у грі. Але всі ці бовдури складали його народ, заради порятунку якого він був зобов'язаний боротися проти тих, хто хотів зруйнувати закон задля власної вигоди. Він програв, але правоту його справи, безсумнівно, буде доведено наприкінці. Врешті-решт. Він зробив би те ж саме знову, якби мав іншу можливість, інше життя. Це був його обов'язок, у нього немає вибору. Немає іншого вибору, ніж той, що є зараз, коли він опинився на голій дерев'яній дошці, що досі пахла смолою і свіжою тирсою. І вони зрозуміли б, так чи не так? Урешті-решт?..
Дошки рипіли просто біля лівого вуха. Обличчя в натовпі здавалися закрижанілими в часі, наче на величезній фресці, де ніхто не рухається. Сечовий міхур був переповнений — від холоду чи страху? Скільки ще?.. Зосередитися чи молитися, може? Зосередитися! Він перевів погляд на маленького хлопчика, років вісьмох, не більше, у лахмітті, з крихтами на замазаному підборідді, який перестав жувати свій кусень батона і чиї невинні карі оченята розширилися в очікуванні, спрямовані кудись на фут вище його голови. Боже, але як холодно, такого холоду він ще в житті не відчував! Та раптом слова, які він силував себе запам'ятати і які тяжко карбувалися, зненацька знову нахлинули на нього, наче хтось одімкнув йому душу.
І літа тисяча шістсот сорок дев'ятого люди взяли свого суверена, короля Карла Стюарта, оборонця віри і законного спадкового короля Великої Британії та Ірландії, і стяли йому голову.
Рано-вранці взимку, у спальні, що виходила на сорок акрів палацового саду, якого не існувало тоді, коли Карл Стюарт переступив до іншого життя, прокинувся його нащадок. Комірець його піжами, вологий від поту, прилип до шиї, а сам він лежав долілиць на жорсткій подушці, у плямах поту, але все одно відчував холод... Холод, як смерть. Він вірив у силу снів і їхню здатність розкривати таємниці внутрішнього буття і за звичкою після пробудження записував усе, що міг пригадати, у блокнот, який тримав з цією метою біля ліжка. Але не цього разу. Не було потреби. Він ніколи не забуде ні запаху юрби, змішаного з духом смоли і тирси, ні тяжкого металевого кольору неба того скутого морозом дня. Ні невинних, очікувальних карих оченят і замазаного підборіддя, обсипаного крихтами. Ні цього відчуття розпачу, що йому не дали слова, зробивши його жертву безглуздою, а його смерть — абсолютно даремною. Він ніколи не забуде. Хай як би намагався.
Це не було випадковим запрошенням: він нічого не робив випадково. Це було наполегливим, безапеляційним викликом від людини, яка більше звикла наказувати, ніж задобрювати і випрошувати. Він чекав Саллі до сніданку, і йому не спадало на думку, що вона може відмовитися. Особливо сьогодні, коли один по одному змінювалися прем'єр-міністри, і це здійснювалося волею народу. Це буде днем великої розплати.
Бенджамін Лендлес відчинив двері сам, що здалося їй дивним. Це були апартаменти для створення враження, занадто дизайнерські та знеособлені, квартира, в якій ти очікуєш, що тебе зустріне якщо не швейцар, то принаймні секретар чи особистий асистент, який має бути під рукою, щоб подати каву, привітати і розрадити гостей, не даючи їм поцупити якусь картину імпресіоністів з тих, що прикрашають стіни. Та й сам Лендлес не справляв враження витвору мистецтва. У нього було широке, сливово-червоне обличчя, м'ясисте, яке починало опливати, ніби свічка, якщо її тримати надто близько до вогню. Маса його тіла було величезна, а руки — грубі, як у чорнороба, що має репутацію кулачного заводіяки. Свою газетну імперію «Кронікл» він збудував, псуючи страйки і кар'єри: хто ще, як не він, зруйнував кар'єру чоловіка, який просто зараз чекав на поїздку в Букінгемський палац, щоб відмовитися від влади і впливу посади прем'єр-міністра.
— Міс Квайн. Саллі. Дуже радий, що ви прийшли. Я довго хотів з вами зустрітися.
Вона знала, що це брехня. Якби він раніше хотів зустрітися з нею, то вже влаштував би таку зустріч. Він провів її до вітальні, навколо якої розташувалися кімнати пентгаузу. Зовнішні стіни кімнати були повністю з ударостійкого скла, крізь яке відкривалася прекрасна панорама на будівлю парламенту над Темзою, і, здається, половина тропічних лісів була принесена в жертву, щоб укрити підлогу хитромудрими дерев'яними візерунками. Непогано для хлопчика з провулків Бетнал-Ґріну.
Він указав їй на широку шкіряну канапу, перед якою був журнальний столик, заставлений тацями, на яких парував гарячий сніданок. Не було жодних ознак прихованого помічника, який мав би принести щойно зготовані страви й оздобити стіл хрусткими накрохмаленими лляними серветками. Саллі відмовилася з'їсти бодай щось, але господар не образився. Він зняв піджак і схилився над власною тарілкою, доки вона взяла філіжанку чорної кави і чекала.
Він їв сніданок по-простацькому: етикет і манери не були його сильним боком. Лендлес майже не розмовляв, уся його увага зосередилася на яйцях, а не на гості, і вона вже почала запитувати себе, чи не вирішив він, що зробив помилку, запросивши її. Він уже змушував її почуватися вразливою.
— Саллі Квайн. Народилася в Дорчестері, штату Массачусетс. У віці тридцяти двох років уже заробила собі репутацію славетного соціолога. У Бостоні теж непросто завоювати собі місце з-поміж оцих тупоголових селюків.
Вона це знала, бо була колись заміжня за одним з таких. Лендлес виконав своє завдання — промацав її минуле: він хотів, щоб усе було ясно. Його очі вистежували її реакцію, бігаючи під величезними бровами, схожими на сплутане мотуззя.
— Це чарівне місто, Бостон, добре його знаю. Скажіть мені: чому ви залишили там усе, чого досягли, і приїхали сюди, в Англію, щоб почати все спочатку? З нуля?
Він зробив паузу, але не отримав відповіді.
— Це було розлучення, так? І смерть дитини?
Він побачив, що її щелепи напружилися, і спитав себе, викличе це бурхливий гнів чи втечу. Але він знав, що жодної сльозинки не проллється. Саллі зовсім не такого штабу, це видно з її очей. Вона не була надприродно-худорлява і висушена, як вимагала сучасна мода,— її краса була більш класична; стегна, може, на півдюйма заширокі, але гарно заокруглені. Вона була бездоганна на вроду. Шкіра обличчя була гладка, смагла, темніша і сяйніша, ніж будь-яка англійська троянда, а риси — чіткі, наче різьблені. Вуста — повні й виразні, вилиці — високі, волосся — густе і довге, чорноти такого глибокого відтінку, що Лендлес запідозрив італійське або єврейське походження. Її найбільш прикметною рисою був ніс — прямий, з пласким кінчиком, який посмикувався, коли вона говорила, а виразні ніздрі емоційно роздувалися. Це був найбільш провокативний і найбільш чуттєвий ніс, коли-небудь ним бачений, і Лендлес несамохіть уявив його на подушці. Але очі його тривожили: їм точно не місце на такому обличчі. Вони були мигдалеві, сповнені іржі й зелені осіннього листя — напівпрозоро-смарагдові, мов котячі, але приховані за немодними окулярами. Погляд не сяє, як мав би сяяти у жінки, як він колись, певно, і сяяв, подумалося Лендлесові. В них було більше недовіри, начебто щось стримувало блиск.
Вона глянула у вікно, ігноруючи його. Різдво прийде всього за кілька тижнів, та в повітрі не відчувалося сезонних веселощів. Святковий дух спочивав на стрімких потоках каналів, і день не видавався сприятливим для зміни прем'єр-міністрів. Чайка, гнана бурями Північного моря, пролетіла повз вікно, її крики проникали крізь подвійне скло: це була заздрість до їхнього снідання; зрештою вона змовкла у вітряному небі. Саллі спостерігала, як пташка зникає у сірості.
— Не сподівайтеся, що я засмутилась або образилася, містере Лендлес. Той факт, що у вас досить грошей і впливу, щоб підготуватися до зустрічі, мене не вражає. Це мені й не лестить. Зі мною часто фліртують літні бізнесмени,— зронила вона. Образа була продумана: вона хотіла дати йому на здогад, що тут не буде гри в одні ворота.— Вам чогось треба від мене. Я не знаю чого, але вислухаю. Доки це стосується справи.