— Берклі Коул до ваших послуг.
— Берил Клаттербак.
— Дочка Клатта? — він уважніше придивився на мене. — Так, тепер бачу схожість. Я знаю вашого батька завдяки перегонам. Здається, ніхто краще за нього не знається на конях.
— Ми з міс Клаттербак говорили про небезпеки шлюбу.
— Денісе, ти п’яний, — пирхнув Берклі та повернувся до мене. — Не дозволяйте йому вас лякати.
— Я нітрохи не налякана.
— Бачиш? — сказав Деніс, перехилив пляшку, ковтнув вина й долонею витер краплі з підборіддя.
— Ви колись бачили такі зірки? Не повірю, що бачили. Ніде більше в світі таких нема.
Небо над нашими головами справді мінилося розсипаними діамантами. Здавалося, деякі зірки готові стрибнути просто мені на плечі. Хоч я більше ніде не була, й без того подумки погодилася з Денісом, що вони справді тут найкращі в світі. Ми познайомилися мить тому, але щось у цьому чоловікові змушувало мене вірити всім його словам.
— Знаєте щось із Кітса? — по нетривалій паузі поцікавився Деніс, помітив моє збентеження й додав: — Це поет.
— О, я не знаю жодного вірша.
— Берклі, прочитай нам щось про зірки.
— Кгм.. — замислився Берклі. — Як щодо Шеллі?
— До знемоги цілуй її, — повторив Деніс. — Здається, це найкращий рядок, і Берклі чудово його продекламував.
— Дивовижно.
Іноді батько біля багаття читав мені класику, але це було схоже на навчання в школі. Щойно почутий вірш хотілося співати — він нагадував про ті години, які я проводила наодинці зі своїми думками серед нашої дикої природи. Він водночас був і піснею, і моїми самотніми думками.
Поки слова Шеллі висіли в повітрі, Деніс почав читати щось інше, тихо, мовби лише для себе:
Він читав дуже природно, без будь-яких зусиль. Такого неможливо навчитися, хоч як намагайся. Навіть я розуміла це й почувалася цілковитою нікчемою.
— Це знову Шеллі?
— Насправді, це Вітмен, — усміхнувся він.
— Мені має бути соромно, що я ніколи про нього не чула? Я вам казала, що зовсім не знаюся на поезії.
— Це дуже легко виправити, варто лише захотіти. Просто читайте щодня по одному віршу.