Вона знизала плечима й далі мовила, так само звисаючи з ліжка:
— Усі знають. Таке не щодня трапляється.
— То ось чому місіс О прийшла до нас! Аби втекти від своєї ганьби?
— Я б не сказала, що Нджоро аж так далеко від Лумбви. Все це надто принизливо. До того ж, вони з твоїм батьком навіть не одружені.
Я почувалась так, ніби досі очі мені заступали густі білі хмари. Я нічого не знала про світ дорослих і про складнощі в стосунках між чоловіком та жінкою. Не звертала на це уваги. І ось тепер за єдину мить усі хмари розтанули й залишилися голі факти. Батько мав знати про містера Орчардсона та його коханку з нанді, та не зважав на це, або його просто не хвилювало, що міг означати для нього зв’язок із місіс О. Їхнє теперішнє сумісне проживання було більш скандальним, ніж я собі будь-коли уявляла, адже та жінка досі була одружена. Можливо, мій батько також. Раніше я ніколи цим не цікавилася, але тепер хотіла все знати, бо відчувала, що їхні стосунки, й без того незвичайні, в цьому надто складному світі теж стали набагато складнішими.
— А коли скінчиться війна? — запитала я в батька. — У школі всі лише й трублять, що бої — це лише запобіжний захід.
Яскраве сонячне світло пробивалося крізь шибки й виблискувало по простенькому чайному сервізі, цератовій скатертині, камінних плитах і стінах, обшитих кедром. Усе було таким самим, як і раніше, але відчувалося по-іншому. Адже я змінилася.
— Вони справді так кажуть? Але кількість загиблих і далі зростає. Вже двадцять тисяч у самій лише Африці.
— А ти підеш воювати? — я довго боролася з собою і все-таки спитала про це.
— Ні. Обіцяю, що не піду. Але Ді вступив на службу.
— Коли? Чому? Впевнена, там уже достатньо чоловіків.
Батько та місіс О обмінялися багатозначними поглядами.
— Тату, що сталося? Ді поранено?
— Флоренс, — сказала місіс О. — Вона захворіла невдовзі після твого останнього візиту. Її підвело серце.
— З її серцем усе гаразд! Вона завжди була здорова мов бик.
— Ні, — повільно і якось аж надто обережно промовив батько, — насправді, вона багато років хворіла. Про це ніхто не знав, крім Ді.
— Нічого не розумію. Де вона зараз?
Батько похилив голову, обличчя в нього було надто бліде.
— Вона померла, Берил. Шість місяців тому. Її більше нема.
Шість місяців?
— Чому ви нічого мені не сказали?
— Я не хотів повідомляти про це телеграмою, — пояснив батько. — Але тепер не знаю, можливо, не варто було чекати.