— Як думаєш, колись я поїду туди? — запитала я.
— А чому ні? Це, як і раніше, твій дім.
Я водила пальцем по сторінці й знаходила назви міст, які були водночас чужими та знайомими: Іпсвіч, Ньюквай, Оксфорд, Манчестер, Лідс.
— Твоя мама часом пише тобі з Лондона? — запитала леді Ді.
— Ні, — запитання мене трохи спантеличило.
Ніхто ніколи не згадував про мою маму, й так було жити легше.
— Я б могла розповісти тобі дещо про неї, якщо захочеш.
Я похитала головою.
— Зараз вона не має жодного значення. Найголовніше — це ферма.
Леді Ді якийсь час дивилася на мене, здавалося, вона обмірковує те, що я сказала.
— Вибач, я не повинна була втручатися.
Невдовзі до нас шумно вдерся Ді. Він обтрушувався від пилюки й розмовляв сам із собою.
— Ось де мої любі дівчатка, — сказав він замість привітання.
— У Берил був тяжкий день, — попередила його леді Ді. — Найближчим часом вона збирається їхати до школи в Найробі.
— Он воно що.
Ді впав у крісло напроти мене.
— А я все думав, коли ж це нарешті станеться. Ти зможеш, і не сумнівайся. Я завжди казав, що голова в тебе варить.
— Я не впевнена.
Я зробила мляву спробу допити вже схололий чай.
— Обіцяй, що навідуватимеш нас щоразу, як зможеш. Тут також твій дім. І він завжди буде твоїм.
Коли я попрощалася, леді Ді вийшла провести мене до стайні. Вона поклала мені руки на плечі:
— Ти особлива дівчинка, Берил, іншої такої нема, й настане день, коли ти це зрозумієш. У тебе все буде добре в Найробі. І взагалі — будь-де.