Вона нікому не сказала про торт, який собі замовила, і з’їла його сама. Вистачило на кілька тижнів, хоча під кінець він геть зачерствів. Бідолашна Віола!
Вона виколупала з торта Сонні всі помаранчеві цукерки. Завод, де їх виготовляли (усі цукерки, не лише помаранчеві), стояв на околиці на протилежному краю міста. Віолу водили на завод у Роунтрі на шкільну екскурсію — вона бачила, як у лискучій мідній машині штибу бетономішалки змішують барвники. Наприкінці всім видали по безкоштовній коробці цукерок. Віола так свої й не з’їла, бо, прийшовши додому, пожбурила їх у батька. Вона вже й не пам'ятала, чому. Може, тому, що він не був її мамою.
Вона винесла брудні блюдця на кухню і склала в мийку. Крізь вікно вона бачила, як Сонні та Берті граються в саду з дідусем — він показувам їм нарциси. («Та їх там мільйони!» — захоплено вигукнув Сонні, коли забіг у дім). Віола дивилася, як діти сидять між квітів і на їхні личка лягають золоті відблиски. Вони сміялися й теревенили з її батьком, і від цього їй стало дуже сумно. Здавалося, ціле своє життя вона дивилася на щастя інших крізь вікно.
— Їсти хочу! — волав на неї Сонні.
Не зводячи очей із моря, зосереджена, як наглядач маяка, який виглядає кораблетрощу, Віола потяглася до рюкзака й наосліп витягла з його надр паперовий пакет, у якому ще лишалися недоїдені бутерброди — простенькі, з твердого житнього хліба з овочевою намазкою і прив'ялими огірками. При появі цієї неласої учти Сонні знову впав у шал.
— Цього я не хочу! — закричав він і жбурнув у неї бутерброд. Цілився він погано, тож бутерброд підхопив і зжер приємно здивований лабрадор, який саме проходив повз них.
— Перепрошую? — сказала Віола тоном, який свідчив, що вона ні за що не перепрошує.
— Я хочу щось смачненьке, — сказав Сонні, — ти нам ніколи не даєш нічого смачненького.
— Багато хочеш — мало получиш, — сказала Віола. (Але ж лабрадорові он пощастило, — подумав Сонні).
Виявляється, на пляж із ними пішла Поважна Нянечка. Вона запропонувала бутерброд Берті, яка рила ямки в піску. Берті сказала «Дякую, матусю»: їй подобалося слухатися, бо тоді мама ставала ласкава. «Прошу», — відповіла Віола. Сонні загарчав від цього спектаклю про гречність — він знав, це дійство розіграли лише для того, щоб він почувався винним. Це як коли вони гралися в Щасливу Родину (він був ще надто маленький, щоб осягнути всю іронію): якщо ти не казав «будь ласка» і «спасибі» щоразу, то в тебе відбирали Пана Мишу чи Пані Пташку, навіть якщо ти просто забув подякувати. «Я тебе ненавиджу», — пробурмотів він Віолі. Чому вона ніколи не була з ним добра? «Добра» — такий був у Сонні ідеал. Із часом його утопійний словник розшириться, проте поки що й «добра» вистачало. «Я тебе ненавиджу», — повторив він, більше собі, ніж матері.
— Ла-ла-ла, — сказала Віола. — Вибач, я тебе не чую.
Він набрав повні груди повітря й закричав «Я тебе ненавиджу!» що є сили. На них почали оглядатися.
— Може, хтось далеко заплив і тебе не почув, — сказала Віола, вдаючи, мовби її ніщо не обходить; від того Сонні хотілося її знищити. Проти холодної зброї сарказму він був безборонний. У його розбурханому серці назрівала буря. Він міг вибухнути. Хай мама знає.
«Просто не сперечайся, Сонні», — подумала Берті. Ти ж ніколи не виграєш. Ніколи-ніколи. Вона й далі незворушно рилася в піску, в одній руці стискаючи совок із короткою ручкою, а в іншій — бутерброд, який не збиралася їсти. Незворушно викопавши чергову ямку, вона пересувалася далі й бралася за наступну, мовби в неї був якийсь план, хоча насправді план зводився до того, щоб викопати за день чимбільше ям.
При хрещенні — себто не хрещенні, звісно, а на вигаданому Дороті «обряді покладання імені», на який уночі в лісі за домом зібралася ціла комуна, — Берті назвали «Місяцівною». Віола передала новонароджену доньку, що мирно спала, Дороті, яка піднесла її до місяця, як дар, — Віолі якусь приголомшливу мить навіть здавалося, що доньку зараз справді принесуть у жертву. Берті «випала честь» стати першим немовлям у комуні, — сказала Дороті. «Ми даємо тобі майбутнє», — повідомила місяцеві, який того дару навіть не зауважив. Почало накрапати, Берті прокинулася і розплакалася.
— А тепер — учта! — заявила Дороті, коли вони повернулися до будинку.
Учта складалася не з немовляти, а з плаценти, яку Дженет підсмажила з цибулею і петрушкою. Від своєї порції Віола відмовилася — по-перше, це як канібалізм, по-друге, бридко.
Отже, Сонце і Місяць — так їх звали.
На щастя, Берті отримала ще й ім’я бабці.
— Місяцівна Роберта? — спитав Тедді, намагаючись не зрадити емоцій, коли йому повідомили про це по телефону. — Рідкісне ім'я.
— Ну, ти ж би не хотів, щоб тебе звали, як усіх? — спитала Віола. — Софій і Cap у світі й так вистачає. Усім хочеться виділятися.
Тедді дотримувався протилежної думки, але змовчав. Усе одно вже незабаром все стало на свої місця. Сонце став Сонні, а Берті не відгукувалася ні на які місячні версії свого імені, аж врешті більшість забула, що там було записане у її свідоцтві про народження. Свідоцтво про народження украй неохоче поїхав отримувати Домінік, який вважав, що це примус «тоталітарної бюрократії» — з тієї ж причини вони з Віолою так і не побралися.